Лекции по истории

Формат: doc

Дата создания: 28.03.2001

Размер: 15.35 KB

Скачать реферат


Лекція 9. ДОБА ГЕТЬМАНАТУ. ДИРЕКТОРІЯ. ЗУНР

ПЛАН

І .Гетьманський переворот. Внутрішня та зовнішня політика П.Скоропадського 1

ІІ. Доба Директорії 5

ІІІ. Західно-українська народна республіка (ЗУНР) 8

IV. Громадянська війна в Україні 10

Література 14

І .Гетьманський переворот. Внутрішня та зовнішня політика П.Скоропадського

29 квітня 1918 р. у Києві зібрався Хліборобський конгрес, на який прибуло більше б тис. уповноважених від 8 губерній. На конгресі було висловлено незадоволення політикою УЦР, її соціалістичними експериментами і пролунали вимоги поновити приватну власність на землю та утворити міцну владу у формі історичного гетьманату. Присутні обрали одноголосне на гетьмана Павла Скоропадського. Того ж дня в соборі св.Софії єпископ Никодим миропомазав гетьмана і на Софійському майдані відслужили молебень. Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту опанували всі державні установи без боротьби. УЦР була розпущена. І і голова проф.М.Грушевський оселився у віллі «Виноградний сад» коло Києва як приватна особа.

Порівняно легка перемога Скоропадського пояснюється і лояльним відношенням до перевороту з боку німецького уряду. Німці хотіли мати в Україні тверду владу, цього ж прагнув і генерал Скоропадський.

У ніч на ЗО квітня П.Скоропадський видав маніфест — «Грамоту до всього українського народу», в якому заявив, що взяв на себе тимчасово всю повноту влади, УЦР і всі земельні комітети розпуска­ються, але всі урядовці УЦР повинні продовжувати працю, понов­люється право приватної власності тощо.

Одночасно вийшли закони «Про тимчасовий державний устрій України». Замість назви УНР постала назва «Українська держава». Законодавча, виконавча та судова влада зосереджувалася в руках гетьмана.

Скоропадський намагався удосконалити державний апарат. Особливістю нового уряду було те, що він формувався не за партійною, а за професійною ознакою. Хоча необхідно зазначити, що соціалісти відмовилися взяти участь у будівництві нової держави. Вони не знайшли в собі стільки патріотизму, національної свідомості, щоб стати вище від партійних інтересів. З соціалістів лише Д.Дорошенко вступив до кабінету і став міністром закордонних справ. Уряд нової держави складався з солідних вихідців із старих козацьких українських родів Ф.Лизогуб, О.Рогоза, А.Ржепецький та інш.

У своїх діях П.Скоропадський керувався не стільки ідеологічними міркуваннями, скільки реальними потребами часу. Поставивши перед собою завдання створити дієздатну державну адміністрацію, ліквідувати анархію, налагодити державне життя, гетьман спирався перш за все на заможні верстви суспільства. Почалось відновлення поміщицького господарства, яке могло дати товарний хліб. Закон «Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства» передбачав примусове використання в поміщицьких маєтках реманен­ту селян. Одночасно декларувалося, що в майбутньому максимум землеволодіння буде встановлено в розмірі 25 га. Поміщикам буде надано право продавати свою землю державному банку. У жовтні було засновано Вищу Земельну Комісію, очолену самим гетьманом.

Успішно працювало міністерство фінансів. Розхитані фінанси вдалося налагодити й створити державний бюджет. Українська ва­люта (гривня), забезпечена природними багатствами країни (голов­ним чином цукром), стала конвертованою.

Гетьманська адміністрація прагнула примусити робітників працю­вати більш інтенсивно. Встановлювався 12-годинний робочий день, були заборонені страйки. Завдяки жорстким заходам вдалось змен­шити темпи падіння виробництва, майже на рік відтягти повний розвал економіки.

Багато уваги приділялося розбудові армії. Реформувались війсь­кові частини, що залишилися з часів Центральної Ради: Окрема Запо­різька дивізія, Сердюцька дивізія, полк Січових Стрільців. У жовтні гетьман своїм Універсалом відновив козацтво як окремий стан. І хоча військо було нечисленним, важливе місце в збройних силах належало Чорноморській флотилії. Гетьманському урядові вдалося після довгих переговорів здобути згоду німецького уряду на передачу Україні військових кораблів Чорноморського флоту, які були захоп­лені німцями. Але широким планам гетьмана не судилося збутись — формуванню української армії та флоту перешкоджала Німеччина, яка боялась створення сильної української армії.

Вражають досягнення Скоропадського в галузі освіти та культури. У більшості шкіл було введено українську мову, у жовтні 1918 р. в

Києві та Кам'янці-Подільському відкрили два нових українських університети, заснували Національний архів, Національну бібліотеку, Український історичний музей. Український театр драми і опери, Дер­жавний симфонічний оркестр та хорову капелу. У листопаді 1918 р. утворили Українську Академію Наук, президентом якої став В.Вернадський. На Церковному соборі у Києві проголошено Українську автокефальну церкву на чолі з митрополитом Василем Липківським.

За гетьмана Скоропадського Україна продовжувала розширювати міжнародні контакти. Вона мала дипломатичні відносини з Німеччи­ною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, Фін­ляндією, скандинавськими країнами, а з осені 1918 р.— Францією, Анг­лією, Румунією. У цілому більше 20 країн визнали суверенітет України.

Однак з самого початку Гетьманату стала викристалізовуватися опозиція Скоропадському. Виник і координаційний осередок опозиції на чолі з В.Винниченком. Антигетьманський курс взяв і Всеукраїнсь­кий земський союз, який очолив С. Петлюра. В середині травня опозиційні групи об'єдналися в Український Національно-Державний Союз, головою якого обрали А.Ніковського. Союз діяв в основному через пресу, підтримував страйки робітників. У різних куточках України були організовані повстанські загони. Для загального керівництва повстанням проти гетьмана було обрано Директорію.

ІІ. Доба Директорії

У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. у Києві на засіданні опозиційного гетьманському режиму Українського Національного Союзу, про який Ви вже знаєте, був утворений надзвичайний орган влади — Директорія. Вона оголосила відновлення Української Народної Республіки. Головою Директорії став соціал-демократ В.Винниченко, якому належать слова: «Якщо Україна не буде соціалістичною, нам не треба ніякої». Членами нового органу влади стали соціал-демократ СЛетлюра, член УПСР Ф.Швець, соціаліст-самостійник П.Андрієвський, керівник профспілки залізничників, безпартійний А.Макаренко.

Директорія виступила з закликом до повстання проти Гетьманату. її військові сили очолив С.Петлюра, а головною рушійною силою став полк Січових стрільців під командуванням Є.Коновальця.

15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби з гетьманом, пообіцявши при цьому демократичні свободи, 8-годинний робочий день, передачу поміщицьких земель селянам. 17 листопада Директорії вдалося підписати угоду з німцями та австрійцями про їх нейтралітет. Наступного дня війська січових стрільців розгромили війська гетьмана під Мотовилівкою і Васильковом, проте у Київ увійшли лише після евакуації німців.

19 грудня на Софійському майдані відбувся військовий парад і урочистий молебень на честь перемоги Директорії.

На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму. Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування. Це визначило її внутрішню та зовнішню політику. У Сфері державного управління Директорія передбачала передати Владу Трудовим радам селян, робітників і трудової інтелігенції. Законодавча влада передавалась Трудовому Конгресу, який мав обиратися населенням без участі «поміщиків і капіталістів». Йшлося фактично про український варіант радянської влади без крайнощів ї більшовицького максималізму. Було взято курс на радикальні перетворення — аграрну реформу, обмеження капіталістів, фінан­систів. Розбурхана селянська стихія знову громила поміщицькі І Маєтки, в особняках проводилися обшуки та конфіскації. Ці перетво-рення не привели до стабілізації суспільства. Директорія залишилась без підтримки переважної більшості фахівців, промисловців, державних чиновників — всіх, без кого нормальне існування держави Неможливе. Селянська стихія стала швидко перероджуватись в руйнівну анархію. Влада на місцях перейшла до рук місцевих отаманів, що відмовлялися визнавати центральну владу.

Отаманщина почала руйнувати державний механізм УНР. Виборні 'отамани напівпартизанських загонів часто вдавалися до самоуправства, організовували єврейські погроми. Деякі отамани пізніше Цверейшли на бік радянської влади. В зовнішній політиці Директорія не домоглася значних успіхів. |Ий не вдалося домовитися про мир з Радянською Росією, хоча реговори про його укладення велися з кінця грудня 1918 р. Не зумівши домовитись з більшовиками про визнання незалежності УНР, ІіДмректорія звернулася до представників Антанти, війська якої Івисадилися у південних містах України. 23 листопада в київських та Одеських газетах була надрукована Декларація Антанти про початок Інтервенції в Україні. Зазначалося, що Антанта висадила свої війська |3 метою подолати анархію та підтримати порядок. У кінці листопада англо-французька ескадра увійшла в Чорне море та стала на рейдах Севастополя та Одеси.

Тим часом на сході і півночі військам Директорії протистояли війська Червоної армії, на заході — польська армія Пілсудського, на півді, крім Антанти,— добровольчі війська А.Денікіна.

Деякі політичні партії в Україні вирішили стати до боротьби проти Директорії. Зокрема, боротьбисти організували повстанський рух на Полтавщині, Їх підтримував на Херсонщині отаман Григор'єв. Від УСДРП відкололась група Ю.Мазуренка, т.зв. «незалежники», які незабаром уклали угоду з більшовиками про спільну боротьбу з Директорією. Не знайшла спільної мови Директорія і з Н.Махном, який наприкінці грудня 1918 р. спільно з більшовиками захопив Катеринослав.

Державницькі наміри Директорії залишилися нездійсненими, вона по суті перетворилася на кочівний орган при петлюрівському війську.

ІІІ. Західно-українська народна республіка (ЗУНР)

Напередодні поразки Австро-Угорщини у Першій світовій війні активізувався національно-визвольний рух на західноукраїнських землях.

В жовтні 1917 р. у Львові виникла Українська Національна Рада, на чолі якої став Євген Петрушевич. Серед членів Ради були відомі українські діячі К.Левицький, Л.Цегельський, О.Назарук. Своїм пер­шим маніфестом Рада проголосила створення Української держави на українських етнічних землях у межах Австро-Угорщини, що роз­падалась.

На початку листопада у Львові відбулося повстання українських частин, якими керував сотник українських Січових стрільців Дмитро Вітовський. Надвечір у Львові була оприлюднена відозва Національної Ради про створення Української держави. Рада закликала галичан брати владу на місцях і готуватися до скликання Установчих зборів.

Так у ході військових сутичок галичани розпочали власне дер­жавотворення. 9 листопада був сформований уряд — Державний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким, до якого увійшло 11 секре­тарів. 13 листопада Українська Національна Рада затвердила «Тимчасовий основний закон», який дав назву новоствореній державі — Західно-Українська Народна Республіка.

Після захопленя поляками Львова уряд переїхав до Тернополя, |а згодом — до Станіслава. 22-25 листопада відбулися вибори до Української народної Ради. Президентом ЗУНР став Є. Петрушевич. У квітні 1919 р. почалася аграрна реформа, в результаті якої всі маєтки великих землевласників, переважно поляків, експропріювали, іа їхні землі передбачалося розподілити між малозабезпеченими і малоземельними селянами.

Ще 21 листопада Українська Національна Рада уповноважила ІЛ.Цегельського і Д.Левицького поїхати у Київ для переговорів про ^об'єднання Галичини зі Східною Україною. Але там вже йшла гро-Імадянська війна, тому 14 грудня у Фастові був підписаний Перед-| вступний договір з Директорією УНР, що включав такі положення:

1) Західно-Українська Народна Республіка виявила бажання об'єд-5;натися з Великою Україною як складова частина цілого; 2) Обидва Іуряди мають подбати про виконання цього; 3) ЗУНР залишає свою територіальну автономію тощо, січні 1919 р. перша сесія Української Національної Ради у Станіславі проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу. 22 січня у Києві на Софійському майдані було проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР. ЗУНР дістала назву Західна область УНР і Подержала повну автономію. Проте, до справжнього об'єднання Ісправа не дійшла. Наприкінці 1919 р. Акт Злуки фактично перестав |бути чинним.

Як і УНР, ЗУНР формувалася у надзвичайно несприятливих І зовнішніх обставинах. З перших днів свого існування вона опинилася | у стані війни з Польщею, яка прагнула встановити контроль над Західною Україною. Регулярне військо ЗУНР — Українська Галицька Армія (УГА) стримувало наступ поляків. Відома операція — т.зв. Чортківська офензива, під час якої 25 тис. українських солдат примусили відступити 100-тисячну польську армію. В кінці червня УГА відступила до Збруча, де з'єдналась з частинами армії УНР.

До Галичини прибула місія Антанти, щоб припинити польсько-українську війну. За умовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та Бориславський нафтовий район, але військові дії тривали.

IV. Громадянська війна в Україні

Протягом першої половини 1919 р. війська Директорії були ви­тіснені і радянська влада встановилася на всій території України, крім Західної України. Почався процес встановлення конролю РРФСР над українським суспільством. Україна отримала нову назву — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Урядом стала Рада Народних Комісарів на чолі з Християном Раковським, болгарином за походженням.

У 1919 р. більшовики запроваджують нову політику, яка дістала назву «воєнний комунізм», і в основі якої лежав насильницький злам економічної системи, що досі грунтувалася на товарно-грошових відносинах. У країні запроваджувався безгрошовий товарообмін. Основні напрями політики «воєнного комунізму» включали в себе:

— націоналізацію промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям створювалася Українська Рада народного господарства;

— ліквідацію великих поміщицьких, державних і церковних гос­подарств. На їх місці утворювались радгоспи, комуни, артілі;

— встановлювалась державна монополія на найважливіші продовольчі товари.

На всій Україні вводилася продовольча розверстка: все зерно, крім необхідного мінімуму, селяни повинні були здавати державі за встановленими нею цінами. Заборонялася торгівля продуктами хар­чування. Щоб придушити опір України, уряд запровадив політику чер­воного терору.

Після провалу окупації України військами Антанти антибільшовицькі сили стали покладати головні надії на командира Добровольчої армії генерала А. Денікіна. Денікінський окупаційний режим існував улітку і восени 1919 р. Денікін розпочав з відновлення по­міщицького землеволодіння: за допомогою військових команд у селян силою забирали землю і реманент, білогвардійці наклали великий продовольчий податок, який був не менший від радянської продроз-верстки.

Денікін не визнавав незалежності України у будь-якій формі державної організації, відкидаючи як федеративні плани Скоропадського, так і самостійницькі ідеали Петлюри. Така позиція звичайно унемож­ливлювала спільний антибільшовицький союз армії УНР та Добровольчої армії. Натомість Денікін взагалі заборонив назву «Україна» — замість неї вживалась назва — «Юг России».

У вересні 1919 р. в тилу денікінської армії розпочалося масове селянське повстання, яке разом із наступом більшовиків змусило Денікіна відступити до Криму. На початку грудня більшовики взяли Київ і на початку 1920 р. знов контролювали всю територію України, за винятком окупованих Польщею Волині і Поділля.

У 1920 р. Петлюра уклав ряд конвенцій з польським урядом Пілсудського з метою досягти єдності в боротьбі з більшовизмом. За цими угодами польський уряд визнавав існування уряду УНР, нато­мість Польща отримувала Холмщину, Підляшшя, Лемківщину, Західну Волинь, всю Галичину і частину Полісся.

25 квітня 1920 р. без оголошення війни три польські армії — 20 тис польських і 15 тис. українських вояків форсували Збруч і вступили на територію України. 7 травня українські і польські війська зайняли Київ. СЛетлюра сподівався, що в Україні розпочнеться антибільшо­вицьке повстання, та цього не сталося. Східноукраїнське населення насторожено сприйняло українсько-польську угоду, а галичани роз­цінили її як зраду.

Радянські війська закріпилися на лінії Бровари — Бориспіль і спостерігали за тим, як поляки грабують місто, тому що радянський уряд України знаходився у Харкові. З часом на польський фронт були перекинуті 1-а Кінна армія, 8-а Червонокозача дивізія, 25-а Чапа-ївська дивізія і вже 12 червня поляки залишили Київ. Наприкінці червня війська Західного фронту під командуванням М.Тухачевського вступили на територію Польщі і рушили на Варшаву. Поляки звер­нулися до Антанти і погодилися на всі умови. Після досягнення до­мовленостей британський міністр закордонних справ лорд Дж.Керзон звернувся з нотою до радянського уряду, в якій вимагав, щоб Червона армія зупинилася перед лінією, яку Антанта 8 грудня 1919р. визначила як кордон між Польщею, з одного боку, і Білорусією та Україною — з другого. Цей кордон дістав назву «лінії Керзона». У відповідь на ноту Керзона В.Ленін висунув вимогу прискорення наступу на Польшу. Проте, у жовтні вдалося підписати перемир'я, яке зафіксувало згоду радянської сторони на те, щоб Західна Україна та Західна Білорусія залишилися в межах Польської Держави.

Завершальний етап боротьби між більшовиками і білогвардій­цями — війна з П.Врангелем. Після відставки А.Денікіна у квітні 1920 р. кримське угрупування очолив командир Кавказького корпусу П.Врангель, який дістав від Антанти найсучасніші види озброєння. Радянські війська, що діяли проти білогвардійців, очолив М.Фрунзе.

Йому вдалося прорвати оборону і увійти в Крим. Разом із червоноармійцями у складі групи під час штурму Перекопу і переходу через Сиваш наступали махновці, які виявили себе справжніми ге­роями. Багато з них загинуло, а ті, котрі лишилися в живих, за наказом Л.Троцького ї М.Фрунзе були розстріляні як вороги революції. Після цього Н.Махно вже боровся проти більшовиків до кінця життя. С.Петлюра у 1921 р. ще продовжував боротьбу з більшови­ками. Його загони здійснювали з території Польщі партизанські рейди на Правобережжя.

Так завершився чотирирічний героїчний і трагічний період боротьби за державне відродження України. І як писав І.Лисяк-Рудницький: «Нема сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовж-ники цієї самої боротьби на новому історичному етапі».

Література

1. Верстюк В. Махновщина. Селянський рух в Україні.— К.,1991.

2. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення.— К.,1991.

3. Махно Н. Воспоминания.— К.,1991.

4. Науменко К.Є. Історія ЗУНР.— Львів, 1995.

5. Революция на Украине по мемуарам бельїх.— К.,1990.

6. Скоропадський П. Спогади.— К.,1992.

7. Субтельний О. Україна. Історія.— К.,1992.

8 Грицак Я. Нарис історії України.— К.: 1996.