Теория государства и права (шпаргалка, Украина)

1. Теорія держави та права як наука та її предмет.

Предметом теорії держави і права є найбільш загальні закономірності виникнення, розвитку, функціонування права і держави, а також безпосередньо пов’язаних з ними суспільних відносин і форм свідомості.

Структурно теорія держави і права складається з теорії держави та теорії права.

Теорія держави вивчає закономірності виникнення та розвитку держави.

Теорія права вивчає закономірності виникнення, розвитку та функціонування права.

Метод – це сукупність принципів, правил, засобів наукової діяльності, які застосовуються для отримання знань, які об’єктивно відображають дійсність.

Юридична наука використовує сукупність методів. Всі методи можна поділити на три групи:

• філософсько-світоглядні;

• загальнонаукові;

• спеціальні.

Особливу увагу слід звернути на спеціальні методи і детально їх охарактеризувати.

Теорія держави і права посідає особливе місце в системі суспільних і юридичних наук. Оскільки теорія держави і права з одного боку суспільна наука, а з іншого – юридична наука, то по відношенню до суспільних наук теорія держави і права вивчає закономірності, які стосуються тільки держави і права. Тому по відношенню до суспільних наук теорія деталізує і розвиває загальні філософські положення відповідно до свого предмету дослідження.

По відношенню до спеціальних галузевих наук, теорія виступає як вступна дисципліна. Вона розглядає загальні питання спеціальних галузевих юридичних наук, тобто виступає як методологічна галузь правознавства.

2. Методологія теорії держави та права. Поняття та класифікація методів теорії держави та права.

Метод – сукупність прийомів, операцій та способів практичного і теоретичного засвоєння дійсності, за допомогою яких здійснюється пізнання державно-правових явищ у процесі їх виникнення, розвитку й функціонування.

Методологія – сукупність різноманітних методів, підходів, логічних прийомів та інших можливих засобів пізнання й дослідження державно-правових явищ.

Методологію розуміють як науку про методи; сукупність методів дослідження предмету науки.

Методи:

1.Метод діалектичного й історичного матеріалізму. Діалектичний матеріалізм полягає в застосуванні принципів історизму, нерозривного зв'язку держави і права з іншими явищами й інститутами цивільного суспільства, зв'язку державно-правових явищ із практикою.

2.Порівняльний метод - процес відображення й фіксації відношень тотожності, подібності в державно-правових явищах, у т.ч. на рівні різних країн.

Порівнянню властивий цілий ряд пізнавальних функцій:

- пізнання одиничного.

- пізнання загального й особливого в державно-правових явищах. Порівняння дозволяє:

- класифікувати державно-правові явища.

- виявити їх історичну послідовність,

- виявити генетичні зв'язки між ними.

Об'єкти порівняння:

- системи й галузі права;

- організаційна форма державно-правового управління;

- різноманітні установи;

- матеріали юридичної практики й положення юридичної теорії. Форми здійснення порівняння:

- зіставлення;

- протиставлення.

Порівняння набуває науковості тоді, коли порівнюються не випадкові, а типові факти, враховуються взаємозв'язок із конкретними обставинами, причинами виникнення, динаміка розвитку.

Порівнювані факти мають бути достовірними й відображати тенденції розвитку держави і права.

3) Статистичний метод — вивчення кількісних змін у державно-правовому житті й опрацюванні цих спостережень в наукових і практичних цілях.

Цей метод дає можливість виявити певні тенденції у розвитку державно-правових явиш.

Спеціально-юридичний метод - опис державно-юридичних норм і т.д. За його допомогою встановлюються зовнішні ознаки правових явищ, їх відмінності і виробляються поняття та їх формулювання.

Головне завдання методу - аналіз змісту чинного законодавства і практики його застосування державними органами.

Системно-функціональний метод - необхідний в юридичній науці через системно-функціональну природу держави і права, що регулюють суспільні відносини.

Право, держава та їх структурні підрозділи складаються із систем більш низького порядку і входять в системи більш широкі. Право і держава функціонують, виконуючі певні функції, у цьому активність системно-функціонального методу - в пізнанні цих складних явищ. Так, початкова клітина права - норма, і вона є системою цілісної і єдиної системи права.

Історичний і логічний методи

Історичний - суть в тому, що процес розвитку державно-правових явиш відтворюється у всій багатогранності, враховується все позитивне, накопичене історичним досвідом.

При логічномудослідженні держави і права потрібно відволіктися від усіх випадковостей, окремих чинників, особливостей, несуттєвого.

3. Поняття та класифікація функцій теорії держави та права як науки та навчальної дисципліни.

Функції ТДП - основні напрямки впливу науки на суспільні відносини, в яких виявляється її соціальне призначення й цінність.

Є такі функції:

1) Пізнавальна функція:

а)онтологічна функція, призначена пізнати й пояснити державно-правові явища, які досліджує теорія держави і права. Ця функція властива всім наукам, оскільки в повному обсязі виражає основне призначення кожної науки - здійснення дослідження свого предмета і розкриття, пояснення результатів цього дослідження;

б) евристична функція. За допомогою неї ми пояснюємо, пізнаємо, чому державно-правове явище є таким, яким ми його бачимо. Теорія держави і права відкриває нові закономірності, властиві державно-правовим явищам в нових соціальних умовах, їх відкриття дозволяє по-новому поглянути не лише на сучасність, не тільки передбачити майбутнє, але й оцінювати минуле.

2)Методологічна функція - вироблення юридичної науки, способів, прийомів пізнання права.

Теоретичні знання дозволяють правильно інтерпретувати факти, групувати їх за певними зв'язками й відношеннями.

Теоретичні знання та культура сприяють безпомилковому відшуканню належної до виконання правової норми й ефективному її здійсненню. Ці знання є необхідною передумовою для правильного вирішення будь-якої правотворчої і правоохоронної проблеми.

3)Ідеологічна функція - вплив юридичної науки на розум і свідомість людини та її участь у формуванні певної юридичної думки, певного світогляду.

Кінцевий результат функції - народження ідей. Ідеї, як продукт теоретичного мислення, реалізують себе як необхідний матеріал для творчо перетворюваної діяльності у сфері державно-правового житія. Вони відображають цілі державно-правової активності і тому стають засобом досягнення цих цілей.

Ідеї, продуковані теорією держави і права, є відображенням і передбаченням реального буття державно-правової дійсності, спонуканням до дії, що перетворює цю дійсність.

Принципи ідеології: демократизм, гуманізм, ідеологія правової держави.

4)Системотворча функція теорії держави і права полягає в тому, що вона об'єднує всю юридичну науку у злагоджено-гармонійну пізнавальну систему, визначає її інтегральну єдність. Ця функція виступає як процес, зумовлений властивостями єдності й диференційованості державно-правової надбудови суспільства.

5)Практично-прикладна функція теорії держави і права підвищує рівень її престижності, бо як би глибоко абстрактні знання не відображали сутність державно-правової дійсності, узяті поза практичним їх виявом, вони мають обмежене значення.

Практичний аналіз будь-яких чинників і явищ державно-правового життя здійснюється не лише на основі галузевих наук, а і з позицій загальної теорії держави і права.

6)Комунікативна функція дозволяє вирішувати проблеми піднесення юридичної науки в цілому. Цьому сприяє те, що найновіші досягнення деяких галузей знання теорії держави і права переносить на юридичну науку, пристосовує до її потреб і ТДП, вирішує також проблеми забезпечення найкращих умов для розвитку інших юридичних наук.

7)Навчальна функція теорії держави і права € першоосновою в опануванні юридичних наук, викладається у більш чи менш популярній формі, спрощена до рівня можливостей її активного сприйняття особами, що не мають попередньої юридичної підготовки.

8)Прогностична функція - вироблення юридичною наукою певних прогнозів про подальший розвиток державно-правового явища.

У системі юридичної науки теорія держави і права дає найширше за обсягом і глибиною знання державно-правових явищ. Ці знання використовуються іншими юридичними науками як важливі, з методологічного аспекту, вихідні пункти дослідження, що дозволяють уникнути однобокості у вирішенні галузевих наукових проблем.

У системі юридичних наук теорія держави і права виступає як наука методологічна за своїм характером.

4. Місце теорії держави та права в системі юридичних наук, її роль в оволодінні юридичними знаннями.

Складність таких об'єктів, як право і держава, призводить до того, що вони вивчаються багатьма юридичними науками. Останні вивчають той чи інший бік, елементи і риси державно-правової дійсності у визначеному аспекті, на визначеному рівні. Право і держава як складні соціальні феномени мають у своєму складі велику кількість різноякісних компонентів і підсистем. Їхні функції багатогранні, їхні структури складні. У залежності від того, які з цих компонентів, підсистем, структур і функцій чи їхніх аспектів і рівнів вивчаються, і підрозділяються юридичні науки.

Весь комплекс юридичних наук, за досить усталеною в науці схемою, поділяється на три великі групи: фундаментальні історико-теоретичні, галузеві і спеціальні юридичні науки. Діюча в даний час класифікація юридичних наук, передбачає наступні розділи:

1) теорія й історія держави і права, історія політичних і правових навчань; 2) державне право і керування, державне будівництво, адміністративне право, фінансове право; 3) цивільне право, сімейне право, цивільний процес, міжнародне приватне право; 4) господарське право, арбітражний процес; 5) трудове право, право соціального забезпечення; 6) сільськогосподарське право, земельне, водне, лісове і гірське право, екологічне право; 7) кримінальне право і кримінологія, виправно-трудове право; 8) кримінальний процес і криміналістика; 9) міжнародне право; 10) судоустрій, прокурорський нагляд, адвокатура.

Тут окремі науки зведені в групи по деяких родових ознаках.

Існують й інші класифікації, що так чи інакше мають сліди швидко мінливого часу чи суб'єктивних представлень авторів. Деякі з них, наприклад, включають в історико-юридичний цикл римське і мусульманське право, а господарсько-правовий цикл (господарське право, земельне право, трудове право й ін.) відокремлюють від цивільно-правового циклу (цивільне право, сімейне право й ін.). Тут немає особливої необхідності приводити різні точки зору. Ясно одне: ніякі детальні підрозділи юридичних наук не зможуть адекватно відбити швидко мінливу, динамічну картину сучасного життя, для якої характерно не тільки виділення наукових напрямків, але і становлення галузей, підгалузей права, комплексних галузевих утворень і в той же час самоліквідація інших напрямків галузевої юридичної науки. Справді, спеціалізація наукового знання, розвиток тих чи інших процесів викликали до життя такі галузі, як космічне, атомне, комп'ютерне право. Неблагополучне становище з охороною навколишнього середовища змусило наукове співтовариство зайнятися розробкою екологічного, природоохоронного права. Політична лінія, спрямована на розвиток ринкових відносин, спонукує юристів займатися комерційним, податковим, біржовим правом і т.п. Поява нових чи ускладнення правових явищ, що існували, (іпотека, застава, траст, приватизація, комерціалізація і т.д.), нових суб'єктів права (банки, акціонерні товариства, комерційні структури і т.д.), розширення сфери цивільного обороту, збільшення прав громадян і т.п. привертають увагу правознавців, юристів-практиків і стимулюють проведення наукових пошуків.

Галузеві і спеціальні юридичні науки займаються дослідженням, як правило, якої-небудь однієї області, чи напрямків сфери державного чи правового життя. На відміну від них теорія права і держави займається загальними специфічними закономірностями розвитку права і держави. Теорія права і держави виступає своєрідним резервуаром, у який можуть “занурюватися” чи знову “спливати” деякі юридичні дисципліни загального чи “стикового” характеру. Так, філософські, політичні і соціологічні аспекти пізнання загальних закономірностей права і держави в радянський період були інтегровані в єдиній науці — теорії держави і права. Однак останнім часом з'являються підстави для виділення з цієї загальної основи самостійних дисциплін: політичної науки, філософії права, соціології права, енциклопедії права.

Вивчаючи право і державу в цілому, державно-правова теорія не обмежується аналізом досвіду якої-небудь країни, чи окремого регіону, чи напрямку державно-правового життя, а на основі вивчення права і держави різних історичних епох, всіх областей і напрямків державно-правової дійсності визначає загальні і специфічні закономірності їхнього розвитку, основні ознаки й істотні характерні риси. Сама “логіка справи” виділяє загальну теорію права і держави в системі юридичних наук як самостійну наукову галузь знання, тому що в реальному житті діють об'єктивні державно-правові закономірності, найбільш істотні їхні зв'язки і відносини, що виступають загальним, властивим усім явищам даного роду. Без їхнього пізнання неможливо глибоке засвоєння всього того, що вивчають галузеві і спеціальні юридичні науки. Так, без загального наукового поняття сутності, змісти і форми права, галузі й інституту права, системи і систематики правил, норми права і правовідносини і т.п. жодна галузь юридичної науки не зможе ефективно розвиватися, розраховуючи на соціально значимі результати. Без знання загальних питань правомірного поводження, правопорушень і юридичної відповідальності і законності не можна сподіватися на успіх у боротьбі зі злочинністю, особливо з її найбільш складними й організованими формами. Без фундаментальних понять про сутність і її прояви, змісті і формах держави, його структурі, соціальній ролі і призначенні неможливо з'ясувати особливості держав різних історичних типів, різних етапів свого розвитку, сформулювати задачі і напрямки формування основ демократичної соціальної правової держави і т.д.

Загальна теорія права і держави стосовно галузевих і спеціальних юридичних наук виступає наукою узагальнюючою, що має керівне, направляюче, методологічне значення. Вона потрібна для розробки спеціальних, досить вузьких проблем, що стоять перед галузевими і спеціальними юридичними науками. Загальна теорія права і держави узагальнює, синтезує і систематизує висновки галузевого знання, включаючи їх в арсенал власних наукових ідей. Це не означає, що висновки теорії зводяться до сукупності останніх.

Державно-правова теорія зв'язана з практикою не тільки через галузеві і спеціальні дисципліни, а й безпосередньо. При цьому, якщо галузеві науки роблять наголос на сучасну державну практику, на діюче право, то загальна теорія права і держави аж ніяк не обмежена в просторі і в часі у своїх дослідженнях. Тому інтеграція даних усіх юридичних наук приводить до їхнього взаємного збагачення, а картина державно-правової дійсності стає більш вірної і цілісною. У кінцевому рахунку рішення численних проблем юридичної практики, реформування суспільних відносин, забезпечення законності дій різноманітних суб'єктів права, удосконалювання роботи механізму правового регулювання одержують адекватне, об'єктивно-наукове обґрунтування.

Таким чином, теорія права і держави — це суспільна наука про закономірності виникнення, розвитку і функціонування права, правосвідомості і держави взагалі, про типи права і держави, зокрема про їхні класово-політичні і загальнолюдські сутність, зміст, форми, функції і підсумки.

5. Суспільство, держава та право: поняття та співвідношення.

Держава і суспільство не тотожні. Їх необхідно розрізняти.

Держава виділилася із суспільства на відомій ступіні його зрілості. Суспільство — мати держави, і відповідно держава — дитя суспільства, продукт суспільного розвитку. Яке суспільство — таке і держава. Держава виявляє турботу про чи суспільство, навпроти, чи паразитує навіть розтрощує суспільний організм. У міру того як суспільство переходить у своєму поступальному розвитку від однієї формації до іншої, від нижчої ступіні до вищого, міняється і держава. Воно також стає більш зробленим і цивілізованим.

Виявлення закономірностей співвідношення цивільного суспільства і держави дозволяє правильно проаналізувати весь шлях. пройдений людством, зрозуміти сучасні проблеми державності, побачити перспективи політичних і власне державних форм, у яких розвиваються живі суспільства різних країн. Саме суспільство не є простою сукупністю індивідів. Це складний соціальний організм, продукт взаємодії людей, визначена організація їхнього життя, зв'язане насамперед з виробництвом, обміном і споживанням життєвих благ. Суспільство — складна динамічна система зв'язку людей, об'єднаних сімейними узами, груповими, становими, класовими відносинами. Це така спільність індивідів, де діють уже не біологічні, а соціальні закони. Глобальні проблеми виживання людського роду сьогодні стають визначальними для нормального суспільного розвитку.

Розгляд суспільства як сукупність суспільних відносин дозволяє, по-перше, підходити до йому історично (виділити різні суспільні формації, розрізняти етапи розвитку суспільства), по-друге, виявити специфіку головних сфер громадського життя (економічної, духовної), по-третє, називати суб'єктів соціального спілкування (особистість, родина, нація, держава й ін.).

Соціальна норма - це історично зумовлене правило поведінки чи діяльності людей, що має загальний характер, встановлюється різноманітними суб‘єктами, забезпечується різними засобами громадського чи державного впливу і спрямоване на регулювання і охорону різноманітних суспільних відносин і соціальних цінностей.

Нормативне регулювання - це сукупність соціальних норм.

Всі соціальні норми залежно від їх ролі і місця в системі соціального регулювання поділяються на правові(юридичні), моральні, політичні, естетичні, норми громадських організацій, релігійні норми, корпоративні норми, звичаї і традиції.

1.Моральні- такі правила поведінки, що встановлюються різними суб’єктами і виражаються в категоріях "добра і зла", "справедливості і несправедливості" і можуть регулювати майже всі суспільні відносини(християнська мораль).

2.Політичні- регулюють політичні відносини між різними суб’єктами і ними встановлюються(статут політичної партії).

3.Естетичні- регулюють ставлення людей до порядку оформлення і оцінки предметів матеріальної і духовної культури з позицій краси зручності якості.

4.Релігійні- регулюють відправлення релігійних культів, ставлення людей до Бога і навколишнього світу.

5.Корпоративні- встановлюються громадськими організаціями для своїх членів.

6.Звичаї- правила поведінки, що склалися історично в результаті їх багаторічного застосування на основі звичок (весілля, хрестини).

Норми права регулюють найважливіші економічні, політичні, моральні та інші соціальні відносини. В правових нормах виражається економічна політика держави чи суспільства; в них закріплюється політична система; вони регулюють діяльність політичних партій і інших громадських організацій. Вони закріплюють основні права людини(на життя, працю…).

Норми права офіційно встановлюються державною владою, виражені в законах і інших нормативних актах, є загальнообов’язковими і охороняються державою від порушень.

6. Суспільна влада та соціальні норми в первісному суспільстві.

Для кожного суспільства характерна визначена система підпорядкування між людьми (соціальна влада) і регулювання їхнього поводження за допомогою загальних правил (соціальних норм). Відмітною рисою суспільної влади і норм первіснообщинного ладу є те, що вони виражали і забезпечували єдність співтовариства людей, обумовлена суворою економічною необхідністю. Знаряддя праці були примітивні, продуктивність праці — низька, і для людей не було іншого виходу, як жити спільно — групами, родом, плем'ям, спільно мати і використовувати засобу виробництва. Це спричиняло необхідність суспільної власності на засоби виробництва і розподілу продуктів праці на засадах рівності.

Суспільна влада первісного суспільства характеризувалася низкою рис.

По-перше, основою організації суспільства був рід (родова громада) - об'єднання людей по дійсному чи умовному кровному спорідненню, а також спільності майна і праці. Кожен рід виступав у якості самостійної господарської одиниці. Роди поєднувалися в племена чи об‘єднання племен.

По-друге, соціальна влада будувалася на засадах первісної демократії, суспільного самоврядування і спиралася на авторитет, повагу, традиції. Органами влади виступали родові збори, тобто збори всіх дорослих членів роду, і старійшини. Деякі функції влади виконували воєначальники. Загальними справами племені керувала рада, утворена зі старійшин і воєначальників родів.

По-третє, соціальна влада була єдиною, тому що роду властива взаємодопомога; усередині родової організації не було груп із протилежними інтересами, і тому всі питання врівноважувалися порівняно легко, без конфліктів.

Правилами поводження людей у первісному суспільстві були звичаї - історично сформовані норми поводження, що ввійшли в звичку в результаті багаторазового застосування протягом тривалого часу. Вони регулювали працю, побут членів роду, сімейні відносини і т.д. Одночасно це були і норми організації громадського життя, і норми первісної моралі, і норми релігії, зв'язані з відправленням обрядів, ритуалів.

Для соціальних норм первіснообщинного ладу характерно те, що вони були продиктовані економічною необхідністю, виражали інтереси всіх членів первісного суспільства, існували у свідомості і поводженні людей, не передбачали чіткого розподілу на права й обов'язки, їхнє виконання забезпечувалося в основному звичкою.

7.Поняття, структура та суб’єкти громадянського суспільства.

В античному суспільстві розподілу на громадянське суспільство і державу не було. Людина за Аристотелем визначалась як політична тварина. Свобода розумілась тільки як політична свобода . Політичне значення мало все: сім'я, господарство, наука, культура, філософія та ін.

Виникнення громадянського суспільства пов’язано з переходом від феодалізму до буржуазного суспільства, з відокремленням економіки від політики, філософськими ідеями Нового часу: особистість, свобода, рівність, права і т. д.

Поняття громадянського суспільства з’явилось у ХVІІІ столітті.

Держава і громадянське суспільство розглядають­ся як суб'єкти права, тобто рівні і вільні. Публічна влада є прерогативою держави і здійснюється на засадах державно­го суверенітету у формі публічного права. Громадянське суспільство виступає як матеріальна основа правової дер­жави, що підпорядкована йому і діє в інтересах громадян. Народ — це джерело публічної влади держави. Він формує державну владу і контролює її діяльність, безпосередньо створює право. Призначення держави формулювати конк­ретні правові відносини, правові звичаї, правові норми, створені суспільством, в юридичних нормативних докумен­тах і охороняти право від порушень з боку окремих грома­дян. Громадяни володіють природними правами і свобода­ми, які невід'ємні і є виразом самообмеження держави.

Право панує у суспільстві, воно відображує як загальні, так і інтереси окремих осіб. Правові норми утворюються на широкому соціальному ґрунті, вбирають у себе цінності,що існують у суспільстві, формально відображають їх і охороняють за допомогою держави.

Громадянське суспільство – це система суспільних відносин, яка забезпечує вільну реалізацію кожним громадянином його природних прав (права на життя, свободу, власність, гідне існування).

Суспільство і громадянське суспільство – це не одне і теж. Суспільство старше від громадянського суспільства. Воно складається із двох частин: громадянське суспільство; політичне суспільство (політична система).

Сфера громадянського суспільства – це сфера свободи, рівності, сфера договірних відносин. А політичне суспільство – це сфера влади, управління, відносин влади і підкорення.

Передумовами виникнення громадянського суспільства є : індивідуалізм (природні права особи); приватна власність; розвиток само управлінських засад.

Для відносин громадянського суспільства характерна відсутність прямого державного контролю і впливу. В сферу громадянського суспільства входять такі види відносин: економічні; сімейні; демографічні; духовні; соціально-культурні та інш.

Інститутами громадянського суспільства є: сім’я; школа; церква; політичні партії; громадські організації і інш.

Виникає питання про взаємодію громадянського суспільства і держави. Є два підходи.

Держава виходить на перший план, а потім вже все інше – економіка, культура тощо. У таких умовах громадянського суспільства немає і не може бути. Такий суспільний устрій називається тоталітаризм, де держава контролює все.

І другий підхід – держава повинна бути заснована на громадянському суспільстві. Значний розвиток повинні отримати інститути громадянського суспільства.

Тому сучасні демократичні держави засновані на громадянському суспільстві і тільки за умови розвинутого громадянського суспільства можлива правова держава.

8. Причини та форми виникнення держави та права.

Суспільний поділ праці й розвиток на його основі більш потужних продуктивних сил зумовили появу надлишкового продукту, його обмін, виникнення приватної власності, можливість не працювати, а жити за рахунок інших, поділ суспільства на специфічні групи людей (класи), які відрізняються між собою за роллю й місцем у суспільному виробництві; розподілі матеріальних благ, а відповідно - за соціальним і майновим станом, способом життя тощо. Між цими групами виникають різноманітні суперечності, які з часом стають все гострішими, антагоністичними, тобто такими, що характеризуються непримиренною боротьбою.

Тому на певному етапі розвитку суспільства виникає необхідність у державі - специфічній організації, яка б забезпечила узгодження інтересів цих груп населення, а відповідно - єдність і цілісність суспільства.

Ознаки, які відрізняють державу від влади в первісному суспільстві:

1. Наявність особливої публічної влади. Влада носить політичний характер та виражає інтереси лише окремої групи людей. З’являються управлінські посади, є апарат держави.

2. Територіальна організація влади.

3. Наявність єдиної системи податків, грошових засобів для підтримки державного апарату і для здійснення функцій держави.

4. Єдина оборона і зовнішня політика.

5. Єдина транспортна, інформаційна, енергетична система.

6. Єдина мова спілкування на тій чи іншій території.

Всі ці ознаки в сукупності характеризують суспільство як державно організоване.

9. Теорії походження держави та права.

Питання про походження або виникнення держави можна розглядати з двох позицій. По-перше, яким чином в умовах ро­дового суспільства зародилась держава? По-друге, яким чином в останні століття і в сучасний період виникають нові держави? Умови виникнення держави в останні століття відомі, оскільки збереглись історичні джерела виникнення таких держав. Їх можна проаналізувати щодо виникнення нових суверенних держав після розпаду Радянського Союзу, в тому числі і виникнення України.

Складніше питання — виникнення держави в “доісто­ричний” період, в умовах родового суспільства, оскільки дуже мало збереглось письмових джерел, де пояснюються причини і умови її виникнення. В зв'язку з цим (та з інших причин) в науці виникло декілька теорій про історичне походження дер­жави. До таких теорій (концепцій) відносяться: теологічна (бо­жественна), космічна, договірна, патріархальна, патримоніаль­на, завоювання (насильства), соціально-економічна або класо­ва.

Однією з найдавніших теорій є теологічна або теорія божест­венного походження держави. Її суть зводиться до того, що дер­жава виникла по Божій волі, або визначена людині Богом. Підтвердження цієї теорії ми можемо знайти в Біблії (Старий Заповіт), де говориться про виникнення держави в Стародав­ньому Ізраїлі, коли Мойсей виводив євреїв з Єгипту. Ця теорія мала успіх у стародавньому світі: в країнах Далекого Сходу, в Єгипті, Вавилоні, Сирії та інших.

Другою теорією є договірна те­орія про походження держави, яка є складовою частиною теорії “природного права” (XVII—XVIII століття). Суть цієї концепції зводиться до того, що держава і право виникли із людських угод; створені по волі людей шляхом суспільного договору для захисту власності, життя і свободи людей. Елементи цієї теорії можна знайти в процесі виникнення держави в Стародавньому Римі, коли точилася боротьба між патриціями і плебеями за дер­жавну владу і, як наслідок, прийшли до компромісу — угоди.

Третя — патріархальна теорія виводить походження держави від сім'ї, яка шляхом розвитку переходить в рід, від роду до пле­мені, до об'єднання племен і до виникнення народності, як со­юзу племен. Державна влада поступово виростає від влади батька в сім'ї до влади Ради старійшин племені і досягає влади кня­зя, короля або вождя.

Четвертою теорією є теорія “завоювання” або насильства. Її суть зводиться до того, що держава виникла в результаті на­сильства і завоювання одного племені іншим, одного народу іншим. Вона розглядається як панування сильного над слаб­ким. Ця теорія розкриває зовнішні, політичні фактори ви­никнення держави, але упускає соціальні причини виник­нення держави.

Найбільш розповсюдженою теорією виник­нення держави є соціально-економічна або класова(марксист­ська) теорія. Вона пояснює причини розпаду родового су­спільства виникненням моногамної сім'ї, великими суспіль­ними поділами праці, переходом від родової (колективної) власності до приватної власності, а також виникненням про­тилежних антагоністичних класів. З виникненням антагоніс­тичних класів і соціальних груп родове суспільство (Рада старійшин) уже не могли регулювати відносини між цими кла­сами і соціальними групами. В зв'язку із цим необхідна була нова організація влади — державна влада та її апарат, чинов­ники, для яких управління і примус були основною діяльніс­тю. Ця концепція викладена в роботі Ф. Енгель­са “Походження сім'ї, приватної власності і держави” на уза­гальненні і аналізі виникнення держав в Афінах, Стародав­ньому Римі і в германців. Виникнення кожної конкретної держави має свої особливості і загальні закономірності: ви­никнення моногамної сім'ї, приватної власності і протилеж­них антагоністичних класів.

В останні десятиліття розробляється космічна теорія виникнення держави. Її суть зводиться до того, що держава виникла і була рекомендована іншими космічними цивілізаціями як вища організація управління суспільством. Суть цієї концепції можна знайти в літературі останніх десятиліть, де розповідається про роль космічних цивілізацій в житті земної цивілізації.

З усіх цих теорій найбільш обґрунтована соціально-економіч­на теорія походження держави, оскільки розглядає соціальні і економічні причини виникнення держави, а також частково політичні фактори. Ця теорія виходить із внутрішніх факторів, але майже не враховує зовнішніх факторів, які впливали на ви­никнення держави. До виникнення держави необхідно підходи­ти з різних позицій, розглядати як внутрішні, так і зовнішні фактори, як причини, так і умови виникнення держави, а також політичні, економічні, соціальні і природні фактори, які впли­вали на виникнення держави.

Питання про виникнення права потрібно також розглядати з двох позицій: права, яке створене державою, і права, як природ­ного соціального явища. Виникнення права, як загальних пра­вил поведінки, не можна відривати від соціально-економічних і політичних факторів життя суспільства. Воно виникає як при­родне право членів суспільства, сім'ї, роду, племені і існує в формі суб'єктивних прав і обов'язків, в формі правових звичаїв, які мають моральний, релігійний, економічний і політичний зміст. З виникненням держави багато правових звичаїв було пристосо­вано чи санкціоновано нею і вони стали офіційними нормами права і законами. Крім того, держава сама почала видавати нові нормативно-правові акти і закони для регулювання нових су­спільних відносин.

10. Поняття, ознаки та сутність держави.

Термін “держава” ми ого періоду не було наукового визначення цього поняття і його зміст часто зустрічаємо дуже часто в засобах масової інформації та побуті. Протягом тривалого історичн змінювався. Наприклад, французький король Людовік XIV ототож­нював державу із своєю верховною владою і говорив, що “дер­жава — це я”. Він мав певну рацію, оскільки вся вища влада належала йому, але ототожнювати владу одного монарха з дер­жавою не можна. В колишньому СРСР вживався термін (ло­зунг): “Держава — це ми”. Державу ототожнювали з усім наро­дом. Хоча народ і громадяни дуже тісно пов'язані з державою, але ототожнювати їх неправильно. В.І.Ленін ототожнював дер­жаву з машиною для придушення одного класу іншим. Для пев­них історичних періодів такі порівняння можливі, особливо коли існують авторитарні або диктаторські режими. В даних порівнян­нях виражається суть держави, а не її поняття і визначення.

Науковий підхід до визначення поняття держави, як і будь-якого іншого поняття, вимагає відмежувати одне поняття від іншого або від аналогічних соціальних явищ. Такими аналогіч­ними або близькими соціальними явищами є родове і громадянське суспільство, політичні партії, релігійні і громадські організації, колонії, напівколонії, домініони, мафіозні організації.

Держава від усіх цих соціальних явищ відрізняється такими найбільш важливими ознаками:1) особливим апаратом публічної влади; 2) територіальною ознакою; 3) суверенітетом публічної влади; 4) наявністю законів, які видає держава; 5) стягуванням податків.

1. В родовому суспільстві не було особливого апарату публіч­ної влади, оскільки управління здійснювалось всіма членами роду або Радою старійшин на громадських засадах. Влада в родовому суспільстві має соціальний характер, а з виникненням держави вона набуває політичного характеру. Апарат публічної влади відрізняється і від суб'єктів громадянського суспільства. Робота в державному апараті є основною, а в багатьох випадках і єди­ною. Держава є ядром політичної системи суспільства і виступає від мені всього населення або панівного класу чи соціальної групи. Публічна влада має свою систему державних органів, які складаються історично і мають свої особливості. В своїй сукуп­ності вони виступають як особлива політична організація наро­ду, панівного класу або соціальної групи, яка використовує її для задоволення своїх потреб і інтересів або інтересів народу. Держава виступає і як суб'єкт міжнародних відносин від імені всього суспільства або народу. Апарат публічної влади складається із апарату управління і апарату примусу. До апарату управління відносяться законодав­ча і виконавча влада: парламент, Президент і його апарат, Кабі­нет Міністрів, міністерства і відомства, місцеві держадміністрації тощо. До апарату примусу відносяться армія, поліція (міліція), суди, прокуратура, виправно-трудові колонії тощо.

Наявність в суспільстві особливого апарату публічної влади є головною ознакою держави. Ця ознака дуже тісно пов’язана з іншими ознаками.2. Другою ознакою держави є наявність території. Територія держави визначається її кордонами. В територію держави вхо­дить суша, внутрішні моря, озера, ріки, зовнішні моря в межах 12-мильної зони (20 км) — територіальні води, континенталь­ний шельф, повітряний простір в межах кордонів, дипломатичні представництва, посольства і консульства, торгові, пасажирські та військові морські і повітряні судна, літаки і космічні апарати.

Держава закріплює своє населення за певними територіями, встановлює певний режим проживання і пересування в межах території, а також виїзд за кордон, в інші держави. Державна вла­да розповсюджується на всіх громадян і на всю територію держа­ви. Із цими двома ознаками пов'язаний інститут громадянства або підданства, залежно від форми правління. Громадянство — це політико-правова приналежність особи до певної держави.

Територія держави може мати постійний і відносно тимчасо­вий характер. Без цієї ознаки не може існувати держава, оскіль­ки вся територія є власністю всієї держави, матеріальною базою розвитку суспільства. Без території держава не може бути суб'єк­том міжнародних відносин.3. Третьою ознакою держави є її суверенітет. Ця ознака також дуже тісно пов'язана з іншими ознаками. Суверенітет держави означає, що державна влада — єдина в межах своєї території, не залежить від інших політичних влад всередині країни і особливо від інших держав у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики. Суверенітет означає також, що державна влада (най­вищі органи) може вільно приймати ті чи інші рішення в своїх інтересах або в інтересах інших держав. Порушення сувереніте­ту веде до часткової або повної втрати незалежності держави. За цією ознакою держава відрізняється від колоній, напівколоній, домініонів тощо.4. Держава і суспільство не можуть функціонувати і розвива­тись, якщо немає законів. Тільки держава має право видавати закони, які є загальнообов'язковими для всіх громадян і посадо­вих осіб на всій території. Закони направлені на регулювання і охорону економічних, політичних та інших соціальних відносин і соціальних цінностей суспільства. Державна влада є єдиним суб'єктом, який має таке право, оскільки вона виступає від імені всього суспільства, як ядро політичної системи. Таких законів не мають права видавати інші суб'єкти політичної системи і гро­мадянського суспільства. Законодавство є складовою частиною механізму функціонування всієї держави і суспільства.5. Держава на відміну від інших суб'єктів суспільних відносин і родового суспільства стягує податки зі своїх громадян, підприємств і організацій, що знаходяться на її території. Податки і займи йдуть на утримання державного апарату, бюджетних організацій і розви­ток загальнонародних соціально-економічних і політичних про­грам: будівництво електростанцій, доріг тощо.Крім того, держава має свою фінансову систему та гроші, без яких не може нормально функціонувати держава і суспільство; державну мову; національну культуру; державні символи — герб, прапор, гімн.Отже, держава — це особлива політична організація публічної влади, яка має свою територію, суверенітет, видає закони, стягує податки з метою нормального функціонування суспільства, висту­пає як суб'єкт міжнародних відносин і виражає інтереси всього народу чи панівного класу (соціальних груп).

11. Типологія держави: поняття та підходи.

Сучасна наука розглядає два підходи до типології держави: цивілізований і формаційний.

Поняття «цивілізація» (від лат. civilis — гідний, вихований), має різні і часто навіть протилежні значення, а саме — це і сино­нім культури, рівня та ступеня розвитку матеріального і духов­ного світу, це також епоха занепаду культури та ін.

Використовуючи різні тлумачення цивілізації, можна виділи­ти такі типи держав: а) східні, західні та мішані; б) стародавні, середньовічні, сучасні; в) селянські, промислові та науково-тех­нічні; г) індустріальні та постіндустріальні; д) локальні, особливі,сучасні та ін. Недоліки такого підходу полягають у тому, що в них не виділяється розуміння головного змісту держави, а саме те, кому належить політична влада.

Формаційний підхід оснований на суті і соціальній належності влади і тому дає чіткіше уявлення про сутність держави і послі­довність зміни історичних типів держав у процесі їх історичного розвитку.

Історичний тип держави — це сукупність найважливіших рис держави певної суспільно-економічної формації, що мають єдину соціально-класову сутність.

В умовах колишнього Союзу теорія держави і права як наука розглядала такі типи держав: а) рабовласницький б)феодальний в) капіталістичний; г) соціалістичний.

У сучасних умовах в Україні виділяють (П. М. Рабінбвич) типи держав: а) племінно-бюрократичний; б) рабовласницький;в) феодальний; г) буржуазний; д) перехідний від буржуазного до соціально-демократичного; е) соціально-демократичний. На нашу думку, існують такі за формаційною ознакою типи держав:

• Рабовласницький: а) економічна основа — рабовласницький спосіб виробництва; б) політична основа — диктатура рабо­власників; в) соціальна основа — наявність класу рабів і рабо­власників.

• Феодальний, а) велика земельна власність феодалів, дрібне натуральне господарство залежних від феодалів селян; б) дик­татура класу феодалів; в) наявність основних класів — феодалів і селян.

• Капіталістичний: а) капіталістична система господарства основана на свободі приватної власності на знаряддя і засоби ви­робництва; б) експлуатація найманої рабочої сили; в) політичне панування класу буржуазії над найманими робітниками; г) наяв­ність класу буржуазії і робітників.

• Соціалістичний: а) планова система господарства; б) спільна соціалістична власність; в) політичне панування робітників і се­лян; г) соціальна структура населення поділяється на робітників, селян та інтелігенцію.

Держави соціально-демократичного типу: а) організація політичної влади більшості населення країни; б) забезпечення реального здійснення основних прав людини і громадянина; в) задоволення загальнолюдських потреб на засадах свободи, гу­манізму, справедливості; г) комбінація приватної (колективної та індивідуальної), державної і комунальної форм власності; д) на­явність різних соціальних груп, прошарків населення та створен­ня умов для їх солідарності і консолідації.

12. Поняття, ознаки та структура механізму держави, його роль в реалізації державних функцій.

Кожна держава для повноцінного здійснення своїх за­вдань і реалізації функцій повинна створювати різнома­нітні державні організації, які у юридичній науці назива­ють механізмом держави.

Механізм держави — це система всіх державних органі­зацій, які здійснюють її завдання і реалізують функції. З цієї точки зору соціальне призначення держави здійсню­ється її механізмом, який складається з органів держави, державних підприємств і державних установ, які є різно­видом державних організацій.

Структуру механізму держави становлять:

• апарат держави;

• державні підприємства;

• державні установи;

• інші державні організації.

Державні підприємства — вид державних організацій, які без­посередньо реалізують функції та завдання держави у сфері ма­теріального виробництва. До них слід віднести державні під­приємства з виробництва товарів, надання послуг, торгівлі, громадського харчування та ін.

Державні установи — вид державних організацій, на які по­кладено завдання з реалізації функцій держави у сфері нематері­ального виробництва. До державних належать установи у сфері культури, охорони здоров'я та ін. Це, зокрема, державні дошкіль­ні дитячі заклади, школи, училища, середні й вищі навчальні за­клади, система лікарень, санаторіїв та ін.

Частина державних орга­нізацій (саме органи держави) наділяється владними по­вноваженнями, за допомогою яких здійснюється управлін­ня в суспільстві з метою реалізації завдань і функцій держави. Ця частина відображається окремим спеціальним поняттям, яким є поняття апарату держави.

Державні підприємства і установи — це організації, що під керівництвом державних органів (апарату держави) практично здійснюють функції держави у сфері виробничої діяльності, безпосередньо пов'язаної із створенням мате­ріальних цінностей (державні підприємства), чи діяльності, пов'язаної зі створенням нематеріальних цінностей (дер­жавні установи). Про державні підприємства і установи як складові частини системи державних організацій слід ска­зати, що вони являють собою організовані державою тру­дові колективи робітників і службовців на чолі з призначе­ним і діючим на основі єдиноначальності відповідальним керівником. На відміну від державного апарату, зміст діяльності підприємств полягає у створенні матеріальних цінностей, задоволенні суспільних інтересів, здійсненні інших економічних функцій. Для державних установ типо­вою є невиробнича діяльність у сфері охорони здоров'я, наукових досліджень, проектуванні, навчально-виховної, духовно-освітньої роботи тощо.

Тлумачення механізму держави як системи всіх держав­них організацій, що здійснюють не тільки управління суспільними справами, але і забезпечують життєдіяльність всього суспільства, переносить акцент з політичного харак­теру діяльності держави на її соціальну спрямованість, де політика є важливим, але не єдиним аспектом цієї діяль­ності. Такий підхід до визначення держави закріплений у Конституції України, де в статті 1 сказано, що "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава". Держава діє лише в тих сферах суспільного життя і в тих обсягах, що не можуть бути вирішені громадянським суспільством самостійно для забезпечення своєї життєдіяльності та еволюційного розвитку. Вихо­дячи саме з такого поняття державного механізму, який буде виконувати завдання і функції не просто держави, а держави демократичної, соціальної, правової, необхідно хо­ча б у загальному плані окреслити напрямки його перебу­дови і подальшого формування, а це насамперед:

— роздержавлення частини державних підприємств і ус­танов, що сприятиме формуванню повноцінного громадян­ського суспільства;

— формування законодавства, яке б регулювало взаємо­відносини між підприємствами і установами на основі принципу "дозволено все, що прямо не заборонено зако­ном", а між підприємствами, установами і державними органами на основі "заборонено все, що прямо не дозволе­но законом" щодо останніх;

— запровадження принципів самофінансування, само­окупності щодо державних підприємств і установ;

— скорочення державного апарату, його реорганізація, децентралізація, запровадження принципу поділу влад;

— переорієнтація роботи державного апарату на пробле­ми реалізації прав і свобод громадян, охорону порядку та навколишнього середовища, з одночасною відмовою від аб­солютного домінування державного апарату при реалізації економічної функції держави, функції сприяння розвитку культури тощо;

— удосконалення роботи з кадрами державного апарату, підвищення професіоналізму державних службовців;

— запровадження незалежної правової експертизи при прийнятті законопроектів і рішень;

— розробка і втілення демократичних процедур розв'я­зання конфліктів між організаціями державного механізму;

— підвищення ролі судових органів, забезпечення їх незалежності.

13. Поняття та ознаки державного апарату, його співвідношення з механізмом держави.

Механізм держави — це система всіх державних органі­зацій, які здійснюють її завдання і реалізують функції. З цієї точки зору соціальне призначення держави здійсню­ється її механізмом, який складається з органів держави, державних підприємств і державних установ, які є різно­видом державних організацій.

Апарат держави — це система всіх державних органів, які здійснюють завдання, виконують певні функції держави.

Про державні підприємства і установи як складові частини системи державних організацій слід ска­зати, що вони являють собою організовані державою тру­дові колективи робітників і службовців на чолі з призначе­ним і діючим на основі єдиноначальності відповідальним керівником. На відміну від державного апарату, зміст діяльності підприємств полягає у створенні матеріальних цінностей, задоволенні суспільних інтересів, здійсненні інших економічних функцій. Для державних установ типо­вою є невиробнича діяльність у сфері охорони здоров'я, наукових досліджень, проектуванні, навчально-виховної, духовно-освітньої роботи тощо.

Слід мати на увазі, що державні підприємства і устано­ви не можуть вважатися державними органами, вони не є носіями державної влади. Вони відрізняються від державних органів тільки їм властивою організаційною структу­рою, характером повноважень. До того ж адміністрація підприємств і установ здійснює управлінські функції вик­лючно в сфері своєї діяльності, у рамках даного підприєм­ства чи установи.

Державні підприємства і установи як різновид держав­них організацій не можна ототожнювати з органами дер­жави, в той же час їх не можна й протиставляти, тому що державний апарат в процесі здійснення державного керів­ництва, забезпечує практичну реалізацію функцій держави саме завдяки діяльності підприємств і установ, якими він керує.

Принципи: а) демократизм; б) національна рівноправність; в) законність; г) суверенність; д) розподіл влади; е) соціальна справедливість; є) гуманізм і милосердя; ж) поєднання переко­нання і примусу; з) привселюдність, відкритість, врахування гро­мадської думки та ін.

Демократизм в Україні характеризується тим, що державний апарат формується за волею більшості населення, виражає і ви­конує волю громадянського суспільства.

Національна рівноправність полягає в тому, що як корінна, так і всі інші національні групи, що проживають на території Ук­раїни, є рівноправними. Держава гарантує всім здійснення, охо­рону, захист та відтворення політичних, економічних, громадян­ських, соціальних та культурних прав.

Законність означає, що державний апарат організується і діє на основі законів. Його діяльність спрямована на виконання законів і відбувається у порядку, передбаченому чинними за­конами.

Суверенність полягає в тому, що робота державного апарату як єдиного носія влади будується на засадах верховенства, повноти, неподільності, самостійності влади всередині країни та рівноправності і незалежності від будь-кого у зовнішніх від­носинах.

Державний апарат є виразником суверенітету народу і нації.

Державна влада в Україні здійснюється за принципом розпо­ділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Єдиним органом законодавчої влади є Верховна Рада України, вищим органом у системі виконавчої влади — Кабінет Міністрів. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції), що будуються за територіаль­ним і спеціальним принципами. Забезпечено закріплення стримувань і противаг між різними гілками влади.

Принцип соціальної справедливості державного апарату озна­чає, що його завданням є забезпечення соціальної злагоди, кон­сенсусу між різними частинами суспільства, балансу різних інте­ресів усіх соціальних прошарків, груп та інших верств населення.

Гуманізм і милосердя виявляються в тому, що державний апа­рат визначає, гарантує, допомагає здійснювати всім верствам на­селення їх суб'єктивні права, охороняє й захищає основні права людини і громадянина, віддаючи пріоритет загальнолюдським цінностям, забезпечує гуманне і милосердне ставлення до всього населення України і кожного, окремо взятого індивіда.

Важливим принципом державного апарату України є поєд­нання переконання і примусу. Примус до осіб застосовується ли­ше тоді, коли вичерпано всі можливості переконання, і особа не підкорилася загальнодержавним інтересам та інтересам гро­мадянського суспільства.

Привселюдність, відкритість та врахування громадської думки означає, що свої функції державний апарат виконує від­крито, співпрацює з різними громадськими об'єднаннями і руха­ми, вивчає громадську думку і враховує її в організації та здійсненні покладених на нього завдань.

Державний апарат є системою державних органів.

14. Структура державного апарату, принципи його організації та функціонування.

Апарат держави — це система всіх державних органів, які здійснюють завдання, виконують певні функції держави.

Принципи: а) демократизм; б) національна рівноправність; в) законність; г) суверенність; д) розподіл влади; е) соціальна справедливість; є) гуманізм і милосердя; ж) поєднання переко­нання і примусу; з) привселюдність, відкритість, врахування гро­мадської думки та ін.

Демократизм в Україні характеризується тим, що державний апарат формується за волею більшості населення, виражає і ви­конує волю громадянського суспільства.

Національна рівноправність полягає в тому, що як корінна, так і всі інші національні групи, що проживають на території Ук­раїни, є рівноправними. Держава гарантує всім здійснення, охо­рону, захист та відтворення політичних, економічних, громадян­ських, соціальних та культурних прав.

Законність означає, що державний апарат організується і діє на основі законів. Його діяльність спрямована на виконання законів і відбувається у порядку, передбаченому чинними за­конами.

Суверенність полягає в тому, що робота державного апарату як єдиного носія влади будується на засадах верховенства, повноти, неподільності, самостійності влади всередині країни та рівноправності і незалежності від будь-кого у зовнішніх від­носинах.

Державний апарат є виразником суверенітету народу і нації.

Державна влада в Україні здійснюється за принципом розпо­ділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Єдиним органом законодавчої влади є Верховна Рада України, вищим органом у системі виконавчої влади — Кабінет Міністрів. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції), що будуються за територіаль­ним і спеціальним принципами. Забезпечено закріплення стримувань і противаг між різними гілками влади.

Принцип соціальної справедливості державного апарату озна­чає, що його завданням є забезпечення соціальної злагоди, кон­сенсусу між різними частинами суспільства, балансу різних інте­ресів усіх соціальних прошарків, груп та інших верств населення.

Гуманізм і милосердя виявляються в тому, що державний апа­рат визначає, гарантує, допомагає здійснювати всім верствам на­селення їх суб'єктивні права, охороняє й захищає основні права людини і громадянина, віддаючи пріоритет загальнолюдським цінностям, забезпечує гуманне і милосердне ставлення до всього населення України і кожного, окремо взятого індивіда.

Важливим принципом державного апарату України є поєд­нання переконання і примусу. Примус до осіб застосовується ли­ше тоді, коли вичерпано всі можливості переконання, і особа не підкорилася загальнодержавним інтересам та інтересам гро­мадянського суспільства.

Привселюдність, відкритість та врахування громадської думки означає, що свої функції державний апарат виконує від­крито, співпрацює з різними громадськими об'єднаннями і руха­ми, вивчає громадську думку і враховує її в організації та здійсненні покладених на нього завдань.

Державний апарат є системою державних органів.

15. Державний орган: поняття, ознаки та класифікація.

Орган держави — це структурований і організований державою чи безпосередньо народом колектив державних службовців (або депутатів Рад), який (орган) наділений державними владними повноваженнями, здійснює державно-організа­торські, розпорядчі, судові та інші функції відповідно до свого призначення.

Наявність владних повноважень означає, що орган дер­жави здатний встановлювати обов'язкові правила поведін­ки, тобто юридичні норми і індивідуальні акти і домагатись за допомогою встановлених законами засобів їх здійснення. Від кожного державного органу, взятого окремо чи спільно з іншими, значною мірою залежить рівень розвитку і ефективність діяльності державного апарату в цілому. То­му держава повинна піклуватись про те, щоб по відно­шенню до державних органів чітко визначались сфера їх діяльності і компетенція, були упорядковані їхні взаємо­відносини з недержавними органами і організаціями, на­самперед, органами місцевого самоврядування, щоб дер­жавні органи являли собою відносно самостійні, професійні та відповідальні ланки державного апарату.

Органи держави мають загальні і специфічні ознаки. До загальних ознак можна віднести: всі органи держави, що створюються відповідно до закону шляхом безпосередньої чи представницької демократії, покликані виконувати пе­редбачені законом функції; мають державно-владні повно­важення; діють у встановленому порядку; взаємопов'язані відношеннями субординації; всі разом створюють одну цілісну систему, що називається апаратом держави.

Специфічними рисами, тобто такими, що відокремлюють державні органи від недержавних і організацій, слід вважати:

— формування їх безпосередньо державою чи населен­ням (виборцями) і здійснення державними органами своїх функцій від імені держави;

— виконання кожним державним органом чітко визна­чених, встановлених у законодавчому порядку повнова­жень, видів і форм діяльності;

— наявність у кожного державного органу юридичне закріпленої організаційної структури, територіального мас­штабу діяльності, спеціального положення, що визначає його місце і роль у державному апараті, а також порядок його взаємовідносин з іншими державними органами і ор­ганізаціями;

— надання державним органам повноважень державно-владного характеру. Наявність державно-владного характе­ру є найбільш важливою ознакою державного органу, за якою існує можливість досить чіткого розмежування дер­жавних органів і державних організацій (підприємств, ус­танов) від недержавних органів та організацій.

Практичне відображення державно-владні повноваження знаходять у виданні державними органами від імені держа­ви юридичне обов'язкових нормативних і індивідуальних актів; у здійсненні державними органами нагляду за точ­ним і неухильним виконанням вимог, передбачених цими актами; у забезпеченні і захисті цих вимог від порушень шляхом застосування засобів виховання, переконання, сти­мулювання, а в необхідних випадках — державного при­мусу. До складу кожного державного органу входять особи, які здійснюють керівництво, безпосередньо виконують по­кладені на них керівні повноваження, крім того, спеціа­лісти й інші особи, що забезпечують технічні умови щодо їх виконання.

Як складові частини одного і того самого державного апарату органи держави різняться між собою за місцем у системі державного апарату, за змістом діяльності, спосо­бом створення, часом функціонування, складом, масшта­бом (територією) діяльності й іншими критеріями.

Види органів держави:

1. За місцем у системі державного апарату: а) первинні, тобто такі, що створюються внаслідок виборів усім населенням або йо­го частиною; б) вторинні — створюються первинними, походять від них і підзвітні їм.

2. За місцем або напрямом державної діяльності: а) законо­давчі; б) глава держави; в) виконавчо-розпорядчі; г) судові орга­ни; д) контрольно-наглядові органи.

3. За способом утворення: а) виборні; б) призначувані; в) ті, що можуть успадковуватися.

4. За часом функціонування: а) постійні; б) тимчасові.

5. За складом: а) одноособові; б) колегіальні.

6. За територією, на яку поширюються їх повноваження: а) загальні; б) центральні; в) республіканські (Автономної Республіки Крим); г) місцеві; д) локальні.

7. Залежно від забезпечення державної безпеки чи правопорядку розрізняють: а) Збройні Сили України та інші військові формування; б) правоохоронні органи держави та ін. До системи правоохоронних органів належать органи внутрішніх справ. Основні завдання цих органів: а) забезпечення осо­бистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інте­ресів; б) запобігання правопорушенням та їх припинення; в) охо­рона і забезпечення громадського порядку; г) виявлення і роз­криття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; д) забезпечення безпеки дорожнього руху; е) захист власності від злочинних посягань; є) виконання кримінальних покарань та адміністративних стягнень; ж) участь у поданні соціальної та правової допомо­ги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам та організаціям у виконанні обов'язків, покладених на них законом.

16. Державне підприємство і державна установа: поняття, ознаки та співвідношення.

Державні підприємства — вид державних організацій, які без­посередньо реалізують функції та завдання держави у сфері ма­теріального виробництва. До них слід віднести державні під­приємства з виробництва товарів, надання послуг, торгівлі, громадського харчування та ін.

Державні установи — вид державних організацій, на які по­кладено завдання з реалізації функцій держави у сфері нематері­ального виробництва. До державних належать установи у сфері культури, охорони здоров'я та ін. Це, зокрема, державні дошкіль­ні дитячі заклади, школи, училища, середні й вищі навчальні за­клади, система лікарень, санаторіїв та ін.

Частина державних орга­нізацій (саме органи держави) наділяється владними по­вноваженнями, за допомогою яких здійснюється управлін­ня в суспільстві з метою реалізації завдань і функцій держави. Ця частина відображається окремим спеціальним поняттям, яким є поняття апарату держави.

Державні підприємства і установи — це організації, що під керівництвом державних органів (апарату держави) практично здійснюють функції держави у сфері виробничої діяльності, безпосередньо пов'язаної із створенням мате­ріальних цінностей (державні підприємства), чи діяльності, пов'язаної зі створенням нематеріальних цінностей (дер­жавні установи). Про державні підприємства і установи як складові частини системи державних організацій слід ска­зати, що вони являють собою організовані державою тру­дові колективи робітників і службовців на чолі з призначе­ним і діючим на основі єдиноначальності відповідальним керівником. На відміну від державного апарату, зміст діяльності підприємств полягає у створенні матеріальних цінностей, задоволенні суспільних інтересів, здійсненні інших економічних функцій. Для державних установ типо­вою є невиробнича діяльність у сфері охорони здоров'я, наукових досліджень, проектуванні, навчально-виховної, духовно-освітньої роботи тощо.

Слід мати на увазі, що державні підприємства і устано­ви не можуть вважатися державними органами, вони не є носіями державної влади. Вони відрізняються від державних органів тільки їм властивою організаційною структу­рою, характером повноважень. До того ж адміністрація підприємств і установ здійснює управлінські функції вик­лючно в сфері своєї діяльності, у рамках даного підприєм­ства чи установи.

Державні підприємства і установи як різновид держав­них організацій не можна ототожнювати з органами дер­жави, в той же час їх не можна й протиставляти, тому що державний апарат в процесі здійснення державного керів­ництва, забезпечує практичну реалізацію функцій держави саме завдяки діяльності підприємств і установ, якими він керує. Для кращого розуміння сутності державних підприємств і установ потрібно проаналізувати чинне зако­нодавство, що регулює різні аспекти їх створення і діяль­ності. Так, згідно з Законом "Про підприємництво в Ук­раїні" вони є основною організаційною ланкою народного господарства. Підприємства — самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має самостійний баланс та права юридичної особи для здійснення виробничої, науково-дослідницької і комерційної діяльності. Підприємства ма­ють право здійснювати будь-які види господарської діяль­ності, не заборонені законодавством України, якщо вони відповідають цілям, передбаченим статутом підприємства. Відповідно до форм власності, встановлених Законом "Про власність", до механізму держави в Україні у повному обсязі відносяться лише державні підприємства, які діють на основі загальнодержавної власності. Підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати свою вироб­ничу, наукову, комерційну та інші види діяльності в асо­ціації, корпорації, консорціуми, концерни та інші об'єд­нання за галузевими, територіальними та іншими прин­ципами.

17. Теорія розподілу влади, її сутність та соціальне призначення.

З питанням організації та діяльності державного апарату тісно пов'язана теорія поділу влад. Вона належить до тих політико-правових доктрин, що мають складну історію сво­го становлення і розвитку. Традиційно її пов'язують з ім'ям Ш. Монтеск'є (1689—1755), який виробив схему, згідно з якою влада в державі повинна бути поділена між законодавчими, виконавчими та судовими органами. При цьому кожна з влад по відношенню до інших самостійна і незалежна, що виключає можливість узурпації всієї влади в державі якоюсь особою чи окремим органом держави. Пізніше Ж.-Ж. Руссо запропонував розглядати ці три влади як особливі явища єдиної найвищої влади всього народу.

Вперше конституційне закріплення теорія поділу влад одержала у Конституції США 1787 р., у якій від імені всього американського народу були розподілені повнова­ження органів держави — конгресу, президента і під­звітних йому міністерств, судів. Крім того, ця теорія була доповнена системою взаємних "стримок" і "противаг". З'ясовуючи окремі аспекти цієї теорії, слід пам'ятати, що нині вона зазнала деяких доповнень. А саме:

1) у конституціях деяких країн додатково виділяють виборчу владу;

2) у Конституції Алжіру 1976 р. зафіксовано політичну владу керівної партії, законодавчу — парламенту, виконав­чу — президента і уряду, судову, контрольну, установчу, тобто таку, яка спрямована на розробку і внесення змін у конституцію;

3) деколи ця теорія розглядається з більш широких позицій і тоді говорять про поділ влади між державою і громадянським суспільством, тобто диференціюють владу на політичну, економічну, ідеологічну, масових рухів і т. ін.;

4) останнім часом у цій теорії почали відводити належне місце п соціальним, організаційним, юридичним та іншим аспектам.

У демократичній правовій державі влада належить народу, який є її єдиним джерелом і носієм, суверенітет влади народу — це основа суверенітету дер­жавної влади. Тому говорити про поділ влади народу чи державної влади не зовсім вірно, оскільки остання є дер­жавною формою вираження влади народу. Більш доцільною буде розмова про поділ не державної влади, а сфер праці і повноважень між різними суб'єктами, які за родом своєї діяльності реалізують функції держави.

Згідно з Конституцією України 1996 р. органом законо­давчої влади в Україні є Верховна Рада України. Вона правомочна розглядати важливі питання, що не входять згідно з Конституцією до компетенції органів державної виконавчої чи судової влади, а також не є такими, що вирішуються виключно всеукраїнським референдумом. Вер­ховна Рада України складається з 450 народних депутатів України і проводить свою роботу сесійно. Сесії Верховної Ради України складаються з пленарних засідань, а також засідань комітетів та тимчасових комісій Верховної Ради.

Президент України є главою держави. Ця державна по­сада характеризується такими ознаками: виступає від імені держави, гарантує державний суверенітет, територіальну цілісність України, додержання прав і свобод людини і громадянина. Крім цього, статус глави держави передбачає здійснення Президентом країни об'єднуючої функції щодо діяльності окремих гілок державної влади, виконання Пре­зидентом ролі арбітра між органами законодавчої і вико­навчої влади у разі того чи іншого непорозуміння між ними. Не можна не сказати й про те, що Президент України за своєю посадою уособлює державу як головне політичне об'єднання суспільства.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Він відповідальний перед Прези­дентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, що встановлені Конституцією Ук­раїни. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, який призначається Президентом України за згодою більше ніж половини конституційного складу Верховної Ради України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри і міністри.

Персональний склад Кабінету Міністрів України призна­чається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України.

Органами державної виконавчої влади в областях та районах є відповідні державні адміністрації. На місцях діють також як органи місцевого самоврядування, що пред­ставляють інтереси відповідних територіальних громад, сільські, селищні, міські, а також районні та обласні ради. В Автономній Республіці Крим центральними органами державної влади є Верховна Рада і Рада Міністрів Авто­номної Республіки Крим.

Судову владу в Україні здійснюють Верховний Суд Ук­раїни, вищі суди спеціалізованих судів, апеляційні та місцеві суди, спеціалізовані суди.

Особлива роль у системі судової влади України нале­жить Конституційному Суду, який є єдиним органом кон­ституційної юрисдикції в Україні, що вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

19. Поняття, ознаки та класифікація функцій держави.

Питання про функції держави — це одне із важливих питань не тільки теорії, але і практики державного будівництва. Функції дер­жави виражають соціальну природу держави і конкретизують її суть.

Термін “функція” в перекладі з латинської означає “здійсни­ти”, “виконати”. Функції держави дуже тісно пов'язані з завдан­нями, цілями і суттю держави, але не зводяться до них. Аналіз функцій держави повинен відповісти на питання: 1) що повин­на робити держава на певному етапі свого розвитку і як? 2) на чому повинні бути сконцентровані зусилля їх органів і відомств?

Багато спеціалістів вважають, що функції держави — це перш за все певні напрямки діяльності держави, в яких виражається службова роль, завдання, цілі і закономірності розвитку. За допомогою функцій держава реалізує свої завдання і цілі, які сто­ять перед суспільством чи можуть бути поставлені. В зв'язку з цим функції існують не тільки реально, але і, потенційно, як здібність або можливість до певної діяльності. Функції держави — це можливі і реальні основні напрями діяльності держави та її органів по забезпеченню потреб та інтересів суспільства, які кон­кретизуються в завданнях, цілях і соціальному призначенні.

Держава виконує надзвичайно багато функцій, які вивчаються різними галузевими науками. Теорія держави аналізує лише ос­новні функції держави. Всі основні функції держави можна кла­сифікувати за такими критеріями:

1) залежно від поділу влади — законодавчі, виконавчо-розпо­рядчі, судові і контрольно-наглядові. Всі вони забезпечують функції управління суспільством і державою;

2) залежно від їх ролі в суспільстві — основні і другорядні;

3) залежно від сфери впливу і здійснення — внутрішні і зовнішні;

4) залежно від сфери суспільного життя — економічні, полі­тичні, соціальні, гуманітарні, екологічні, ідеологічні;

5) залежно від терміну виконання — постійні і тимчасові.

Всі функції держави діалектичне розвиваються, основні ста­ють другорядними (неосновними), і навпаки, одні зникають і з'являються нові, яких раніше не існувало.

20. Форми і методи здійснення функцій держави. Місце і роль правоохоронних органів у здійсненні функцій держави.

Функції держави здійснюються у визначених формах і визначених методах.

Форми здійснення функцій характеризують зв'язок держави з правом як одним з основних засобів володарювання. Через право держава проводить у життя свої функції, свої економічні, політичні, ідеологічні задачі. В одних випадках держава видає юридичні норми, в інші - організує їхнє виконання, у третіх - забезпечує, охороняє їх. У залежності від цього і розрізняють три основні форми здійснення функцій:

1.Правотворча - державна діяльність, що виражається в розробці і прийнятті юридичних норм, у яких закріплюються програми діяльності людей. Вона полягає у виданні нормативних актів, тобто актів, що встановлюють нові норми, чи змінюють, скасовують старі.

2.Правовиконавча - державна діяльність, що виражається у вживання заходів по виконанню норм права. Вона складається головним чином у виданні владних індивідуальних актів, тобто актів, розрахованих тільки на даний, індивідуальний випадок (наприклад, видання разового планового акта по будівництву, призначення громадянина на посаду.)

3.Правозабезпечувальна (правоохоронна) - державна діяльність, що виражається головним чином у контролі і нагляді за дотриманням і виконанням норм , а також у застосування примусових заходів до їхніх порушників. У процесі здійснення даної функції зважуються юридичні справи, зв'язані з застосуванням юридичних санкцій, суперечками між окремими особами і т.д.

Методи здійснення функцій можна розділити на правові і неправові (організаційні).

Правовий метод реалізується за допомогою трьох вищезгаданих форм, а з числа неправових варто виділити: економічні (дотації, держзамовлення, кредитування, регулювання цін і ін.); політичні (узгодження позицій різних політичних плинів, міжнародні переговори й ін.); ідеологічні (звертання до населення, заклики і т.д.); власне організаційні (планування, програмування, контроль і ін.).

Важливо, що неправові методи нерідко реалізуються через правове регулювання (напр., затвердження плану наказом, нормативне закріплення цін і т.д.)

ОВС забезпечує реалізацію: а) правопорядку, особистої безпеки громадян, прав, свобод і законних інтересів; б) різних форм власності; в) екологічної безпеки; г) культурно-виховної діяльності держави.

Отже, працівники органів ВС безпосередньо здійснюють державні функції або створюють умови для їх здійснення іншими державними органами і посадовими особами.

21. Поняття та структурні елементи форми держави.

Кожна держава має свою форму і зміст. Форма означає зовнішнє оформлення, вираження того чи іншого соціального явища, його змісту. Питання про форму держави є питанням, як організова­на державна влада, яка система державних органів існує, які існу­ють форми правління, які взаємозв'язки між окремими органа­ми державної влади, національно-територіальний устрій держа­ви і методи управління державою і суспільством. Форма держа­ви є спосіб її існування і функціонування. Держава є політич­ною формою економічного і соціального розвитку суспільства.

Форма держави характеризується трьома основними елемен­тами:

- формою державного правління;

- формою державного уст­рою;

- формою політичного режиму.

Форму держави розгляда­ють в широкому і вузькому значенні. Всі три елементи склада­ють форму держави в широкому значенні цього поняття. В вузь­кому значенні під формою правління розуміють тільки форму державного правління.

Форма правління — це організація верховної влади в державі, характер і принципи її взаємодії з іншими органами держави, з політичними партіями, класами і соціальними групами. Форми правління залежать від форм демократії, від наявності певної виборчої системи або її відсутності, від наявності виборних органів тощо. За формами правління всі держави поділяються на мо­нархії і республіки, які мають різні види.

Державний устрій — це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв'язок окремих складових частин держави між собою і їх спільними вищими державними органами. За державним устроєм всі держави поділяються на прості і складні. До простих відноситься унітарна держава, до складних — федерація, конфедерація, імперія.

Політичний (державний) режим — це сукупність або система методів, за допомогою яких здійснюється державна влада в суспільстві. Він характеризується станом демократичних прав і свобод людини, відношенням державної влади до правових ос­нов діяльності її органів. За формою політичного (державного) режиму всі держави поділяються на демократичні і авторитарні.

22. Поняття,ознаки та види форми державного правління.

Форма державного правління — це організація вищих органів державної влади, характер і принципи їх взаємодії з іншими орга­нами держави, з політичними партіями, класами і соціальними групами.

За формами правління всі держави поділяють на дві великі гру­пи: - монархії; - республіки.

Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: коро­лю, царю, султану, шаху, імператору і т.п. При такій формі прав­ління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.

Іноді монарх може обиратися. За свою державну діяльність монарх ні перед ким не звітується і не несе юридичної відпові­дальності. Як правило, такі монархи несуть відповідальність тільки перед Богом.

Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі.

При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі характерні риси, які викла­дені у визначенні. Такі монархії були найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму. Сьогодні їх залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін.

В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їх називають парламентськими або конституційними. Вони характеризуються тим, що влада монарха обмежена парламен­том або конституцією. За таких форм правління монарх — глава держави, але він може суттєво впливати на законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Іноді монархічна форма правління має формальний характер. До обмежених монархій відносяться Іспанія, Швеція, Японія, які ще можна назвати кон­ституційними монархіями. До парламентських монархій можна віднести Англію.

Дуалістична монархія — це така форма правління, коли мо­нарх — глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи — монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові.

Теократична монархія — це така форма правління, коли абсо­лютна влада релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.

Станово-представницька монархія характеризується тим, що поряд з монархом — главою держави існує який-небудь дорад­чий представницький орган певних класів або всього населення. До таких держав можна віднести Росію до 1917 р., Польщу в XVII— XVIII століттях.

Республіка — це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи.

Республіки не мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну і дис­циплінарну).

Республіки як форми правління почали інтенсивно виникати після буржуазних революцій в XVI—XVII століттях і є доміную­чою формою правління в сучасний період. Нині всі республіки поділяються на три види: президентська республіка, змішана, парламентська.

Їх назви в певній мірі умовні, разом з тим кожна з них має свою специфіку. Існували та існують і інші види республік: Радянська республіка, Народ­но-демократична республіка, республіка Паризька Комуна, ісламські республіки і інші.

Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім населенням, так як і парламент. В такій рес­публіці президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний парламенту. Наприклад, у США, Мек­сиці, Іраці.

Змішана — це така республіка, коли президент — глава держави обирається народом, так як і парла­мент. В такій республіці уряд обирається (призначається) парламентом за рекомендацією президента. Уряд підзвітний одночас­но президенту і парламенту. Президент не очолює уряд і не несе юридичної відповідальності за його діяльність. Наприклад, Фран­ція, Фінляндія, Україна, Російська Федерація.

Парламентська республіка характеризується центральним ста­новищем парламенту (законодавча влада), який обирає главу держави — президента і уряд — виконавчу владу. Вони підзвітні парламенту. Іноді президент не обирається, і главою держави стає прем'єр-міністр. Наприклад, Італія, ФРН.

23. Поняття,ознаки та види форми державного устрою.

Державний устрій — це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв‘язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральни­ми) державними органами.

За державним устроєм всі держави поділяють на прості і складні.

Проста унітарна держава — це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єкта­ми політичних міжнародних відносин. Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, які ма­ють автономні утворення. До таких держав відносяться Украї­ни, Іспанія, Італія, Португалія.Складні держави — це такі держави, які об'єднались (утворились) з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі і суверенітет, але певну частину своїх суверен­них прав, як правило, добровільно передали вищим централь­ним органам союзної держави. Це, по суті, постійний чи тимча­совий союз суверенних держав. До складних держав належать федерація, конфедерація і імперія.

Федерація — це постійний союз окремих суверенних держав, які утворили єдину державу на добровільній основі і передали певну частину свого суверенітету (прав) центральним федераль­ним органам. Федерація відрізняється від інших державних утворень тим, що вона має єдину спільну територію, спільну конституцію і систему законодавства, єдиний уряд, спільні збройні сили, подвійне громадянство, єдину грошово-фінансову систе­му Федерація є суб'єктом міжнародних відносин, а складові частини федерації позбавлені таких прав. Федерації можуть бути різні: централізовані, відносно централізовані, децентралізовані.

Вони можуть бути формально (юридично) визнаними, а фак­тично втратити певні свої суверенні права. До федерацій відно­сяться США, Російська Федерація, ФРН. До останнього часу в світі існувало 18 федерацій, три з них розпались: СРСР, Чехословаччина, Югославія.

Конфедерація — це такий союз держав, які добровільно об'єд­нались для досягнення певних спільних цілей в політичній, еко­номічній і військових сферах. Суб'єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони не мають спільної тери­торії, конституції і єдиного законодавства, громадянства. Пра­вовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової системи і бюджету і існує на внески її суб'єктів. Центральні конфедеративні органи приймають рішення за згодою всіх її суб'єктів. Конфедерація — це, як правило, тим­часовий союз держав. Згодом вона переростає в федерацію або розпадається на унітарні держави. Історія знає мало таких дер­жавних утворень: США в 1776—1786 рр.; колишній СРСР з 1917 по 1922 рр., до об'єднання в СРСР.

Імперія — це така складна і велика держава, яка об'єднує інші держави або народи в результаті завоювань, колонізації та інших форм експансії. Імперія тримається на насильстві, на державно­му примусі. Коли зникає примус, імперія розпадається. Наприк­лад, Римська імперія, імперія Олександра Македонського, Ро­сійська імперія.

24. Поняття,ознаки та види державно-правового(політичного) режиму.

Політичний (державний) режим тісно пов'язаний із формами правління. Державний режим — це різновид політичного режи­му, який має домінуюче місце в суспільстві. Державний режим — це сукупність чи система методів, за допомогою яких здійснюєть­ся державна влада в суспільстві. Він характеризується станом де­мократичних прав і свобод людини та інших суб'єктів суспіль­них відносин, відношенням державної влади до правових основ діяльності її органів.

Всі держави за формою політичного режиму можна поділити на дві групи: демократичні, антидемократичні.

Термін “демократія” в перекладі з грецької означає влада народу. В сучасний період є багато визначень демократії. Більшість спеціалістів приходять до висновку, що демократія — це певна форма правління, зас­нована на дотриманні прав людини і свободи особи. Останнім часом демократію розглядають не тільки як владу більшості над меншістю, але і як гарантію прав меншості, прав опозиції. Де­мократія — це свобода і відповідальність усіх суб'єктів суспільних відносин за свою поведінку і діяльність.

Демократичний режим — це такий режим, коли державна вла­да здійснюється з дотриманням основних прав людини, коли враховуються інтереси всіх соціальних груп населення через де­мократичні інститути: вибори, референдуми, засоби масової інформації. Демократичний режим поділяють на такі види: де­мократично-ліберальний, демократично-консервативний, демо­кратично-радикальний.

Антидемократичний режим — це такий режим, коли порушуються або обмежуються основні права людини, особливо її свобода, честь і гідність; коли влада зосереджується в руках невеликої групи людей або однієї особи; коли забороняється легальна діяльність політич­них партій і громадських об'єднань, які знаходяться в опозиції.

Антидемократичний режим має такі різновиди: тоталітарний, фашист­ський, військово-диктаторський, расистський, автократичний, вождизм.

Наприклад, в колишньому СРСР в 30—50-ті роки був яскра­во виражений тоталітарний режим з ознаками вождизму.

25. Особливості елементів форми Української держави.

Форма держави — це спосіб або порядок організації та здійснення державної влади. Поняття “форма держави” включає до себе три взаємозв'язаних елементи: форму державного правління, форму державного устрою і форму державного (політичного) режиму.

За формою державного правління Україна є парламентсько-президентською республікою. Ознаками цього є наступне:

— Президент України обирається всезагальним голосуванням (у цьому її відмінність від парламентської форми правління, де Президент обирається парламентом);

— він має досить вагомі власні прерогативи, які дозволяють йому діяти незалежно від парламенту і уряду; він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод громадин, має право розпустити парламент, призначати і звільняти деяких посадових осіб;

— В Україні поряд з Президентом діє Прем'єр-міністр, уряд, відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді (в президентській республіці немає посади прем'єр-міністра і уряд відповідальний перед президентом).

За державним устроєм Україна є унітарною державою. Унітарна форма державного устрою для України є найбільш виправданою, оскільки вона відповідає її етнічному складу, історичному минулому, економічним і культурним реаліям,

За формою державного (політичного) режиму Україна є демократичною державою. Конституційний лад України ґрунтується на принципі пріоритету прав і свобод людини і громадянина. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Отже, державна влада в Україні здійснюється на демократичних засадах, що є конституційною гарантією демократичного режиму.

26. Поняття та ознаки політичної системи суспільства. Особливості політичної системи суспільства.

Політична система суспільства (у широкому розумінні) — це система всіх політичних явищ, що існують у соціальна неоднорідному, зокрема класовому, суспільстві.

Відповідно до Актів проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року і конституції України від 26 червня 1996 року Україна є незалежною суверенною державою. Усі державні інститути України перебувають у стадії реформації, у тому числі і правовій системі.

Україна є країною кодифікованого права, тобто правову систему України можна віднести до романо-германскої. Відмітною рисою є верховенство закону. Тут на перший план висунуті норми права, котрі розглядаються як норми поводження, що відповідають вимогам справедливості і моралі. У романо-германскій системі пануюча роль відведена закону і підзаконним актам, тому що вони є основними джерелами права. Закон - це нормативно-правовий акт, видаваний вищим представницьким органом державної влади, який має вищу юридичну силу. Найбільш важливий закон на Україні - конституція. Підзаконні акти - це письмові документи, нормативні акти відповідного органа, яким установлюються правила загального характеру і які поширюються на всіх осіб і на всю територію України. У країнах романо-германскої системи права роль судової практики в основному не виходить за рамки тлумачення закону.

Вважається, що правотворча діяльність є прерогативою законодавця, а також урядової чи адміністративної влади, уповноважених на це законодавців. Відповідно до конституції України і статті №1 Україна є правовою державою. Конечно, практично це мало реалізується, але уже те, що в конституції про це говоритися, є значним кроком уперед на шляху до становлення України як самостійної розвитої держави і, зокрема, її правової системи.

27. Структурні елементи політичної системи суспільства: поняття та загальна характеристика.

Політична система суспільства (у широкому розумінні) — це система всіх політичних явищ, що існують у соціальна неоднорідному, зокрема класовому, суспільстві.

Елементи політичної системи суспільства:

- суб'єкти (носії) політики - класи, нації,соціальні прошарки, групи; представники їхніхінтересів ; різноманітні об'єднання, організації(зокрема держава) — і, нарешті, люди (особистості);

- політичні відносини, стосунки;

- політична свідомість (політична ідеологіята політична психологія) суб'єктів політики;

- політичні норми — загальні правила поведінки у політичних стосунках.

Політична система суспільства (у вузькому розумінні) — це система всіх державних і недержавних утворень (організацій), громадських об'єднань і трудових колективів соціальна неоднорідного (зокрема, класового) суспільства.

Політичну систему у вузькому розумінні іноді називають політичною організацією суспільства.

Елементи політичної системи (політичної організації) суспільства:

- державні утворення - органи держави; організації, які не мають владних повноважень (підприємства, установи);

- громадські об'єднання - громадські організації (зокрема, політичні партії), органи громадської самодіяльності, громадські рухи;

- недержавні підприємства та установи;

- трудові колективи.

Механізм політичної влади - це система всіх організацій та інших об'єднань домінуючої частини соціальна неоднорідного (зокрема, класового)

суспільства, за допомогою яких вона здійснює керівництво всім суспільством.

Механізм політичного опонування (опору) — система всіх організацій та інших об'єднань соціальна неоднорідного (зокрема, класового) суспільства, що виражають волю соціальних груп, інтереси яких суперечать існуючій у данному суспільстві політичній владі.

Політична опозиція, яка використовує механізм політичного опонування, поділяється на радикальну (вона ставить за мету зміну суспільного ладу зокрема форм власності на засоби виробництва,або державного ладу, зокрема форми правління чидержавного устрою) і нерадикальну (яка прагне дозміни форм, методів, темпів здійснення державноїполітики, її певної переорієнтації, до заміни осіб,що очолюють вищі органи держави).

Держава — центр, ядро політичної системи суспільства. Це зумовлюється тим, що тільки держава:

- виступає офіційним, тобто формальним,представником усього населення, суспільства (хочав дійсності вона представляє інтереси насампередпевної його частини);

- є уособленням суверенітету народу (нації),природним реалізатором його права на політичнесамовизначення;

- здатна забезпечити і захистити основні правалюдини, всіх і кожного, хто перебуває на її території;

- спроможна задовольняти загальносоціальніпотреби, виконувати загальносоціальні функції укерівництві суспільством;

- має у своєму розпорядженні специфічнийапарат, без якого виконати зазначені функції неможливо;

- може встановлювати формально-обов'язковідля всіх суб'єктів загальні правила поведінки юридичні норми;

- володіє владою суверенною, тобто верховною,повною і самостійною,формально незалежною.

Громадське об'єднання - це добровільне формування громадян (фізичних осіб), створене ними на основі єдності інтересів для спільної реалізації своїх прав і свобод.

Види громадських об'єднань

Громадські об'єднання розрізняють:

1) за порядком утворення та формами діяльності - громадські організації, органи громадської самодіяльності, громадські рухи;

2) за критеріями (умовами) членства — об'єднання з формально фіксованим (документованим)членством, об'єднання з формально нефіксованим(недокументованим), вільним членством;

3) за кількістю членів (за ступенем залученнянаселення) — масові та елітарні;

4) за внутрішньою організаційною структурою – централізовані(ієрархізовані, внутрішньо субординовані) і децентралізовані;

5) за соціальною сферою діяльності — політичні, економічні, наукові,екологічні, спортивні, мистецькі тощо;

6) за територією діяльності — місцеві (обласні, міжобласні, міські, районні тощо), загальнодержавні (зокрема, республіканські), міждержавні(уконфедераціях, союзах держав), міжнародні(всесвітні, регіональні);

7) за соціально-правовим статусом — легальні(юридичне дозволені,офіційно зареєстровані відповідною державою), долегальні (тимчасово незареєстровані), нелегальні (офіційно заборонені відповідною державою,підпільні);

8) за соціальною значущістю для існування і розвитку суспільства прогресивні, консервативні, реакційні.

Громадська організація — це добровільне об'єднання людей, яке створене для задоволення та захисту суспільних, колективних чи особистих потреб його учасників і функціонує на засадах рівності та самоврядування.

Види громадських організацій:

На громадські організації, безперечно, повністюпоширюєтьсясхарактеризована вище класифікація громадських об'єднань. Але, крім того, за соціальною підставою утворення та залежно від характеру потреб, для задоволення яких засновуються громадські організації, вони поділяються на:

1) організації, які створюються залежно відформ участі громадян у виробництві або в суспільному житті длязадоволення суспільних чи колек-

тивних потреб (профспілки, політичні партії);

2) організації, які створюються для задоволення особистих потреб (спілка книголюбів, спортивне товариство).

Політична партія — це добровільне об'єднання громадян, котре виражає волю певної соціальної групи і прагне здобути або утримати державну владу, здійснювати вплив на формування і політику органів держави, місцевого самоврядування відповідно до своєї програми розвитку суспільства.

Види політичних партій

До видового поділу політичних партій цілкомприйнятною є викладена раніше загальна класифікація громадських об'єднань. Проте, окрім неї,політичні партії розрізняють:

1) за соціальною спрямованістю програми і діяльності соціально-демократичні, соціалістичні, народно-демократичні, національно-демокра-

тичні, ліберально-демократичні, релігійно- (християнсько-) демократичні, комуністичні, націоналістичні тощо;

2) за соціальною базою - - партії, які виражаютьінтереси певного класу або його частини, інтересипевної нації, народності, інтереси прихильників пев-

ної релігії чи іншого позакласового і наднаціонального світогляду, інтереси іншої соціальної групи;

3) за методом здійснення своєї програми — революційні, реформаторські;

4) за представництвом у вищих органах влади — правлячі, опозиційні.

Функції партій:

- представницька - виявлення, відображення йобгрунтування інтересів певної частини суспільства;

- програмна — розробка відповідно до цих інтересів політичної програми суспільного розвитку;

- ідеологічна — формування, розвиток і впровадження у суспільну свідомість своєї ідеології,вплив на громадську думку;

- владно-конкурентна — участь у змаганні (боротьбі) за державну владу, за її утримання;

- владно-практична — реалізація і захист через державну політику інтересів відповідної частини суспільства;

- владно-кадрова — підготовка, добір, висування кадрів для державного апарату.

Орган громадської самодіяльності — це добровільне об'єднання людей, яке створюється при державній або громадській організації для допомоги у

виконанні нею своїх завдань (наприклад, батьківський комітет у школі, товаристський суд на підприємстві).

Громадський рух — це добровільне об'єднання людей, утворене з метою досягнення значних соціальних цілей, яке діє через масові заходи, що ор ганізовуються його ініціативною групою, керівною інстанцією.

Трудовий колектив — це об'єднання трудящих підприємства або установи, котре виконує передбачені законом, статутом чи договором функції в економічній, соціальній, політичній сферах суспільного життя.

Трудовий колектив є суб'єктом (елементом) політичної системи суспільства остільки, оскількивін використовує певні політичні права, закріпленівзаконі, наприклад, висуває кандидатів у депутати представницьких органів державної влади абомісцевого самоврядування, бере іншу участь уполітичному житті. Для досягнення політичнихцілей трудові колективи об'єднуються в асоціації,спілки, федерації.

28. Місце і роль держави та права в політичній системі суспільства.

Політична система суспільства – сукупність державних і недержавних інститутів, які приймають участь у формуванні і здійсненні державної влади.

Поняття політичної системи ширше від поняття держави. До елементів політичної системи відносять:

• державу;

• політичні партії і рухи;

• громадські організації;

• трудові колективи (з точки зору деяких авторів).

Держава займає центральне місце в політичній системі суспільства за наступними причинами:

1. держава є виразником народного суверенітету, офіційним представником всього суспільства, тільки держава має право виступати від імені всього народу;

2. держава охоплює все населення країни на умовах громадянства або підданства, що дозволяє державі бути найбільш ефективним політичним регулятором;

3. держава має спеціальний апарат для управління;

4. держава має монополію на законне застосування примусу і для цього у неї є спеціальні органи – армія, поліція тощо;

5. держава видає загальнообов’язкові для всіх акти – закони, укази, постанови тощо;

6. державна влада є суверенною.

Взаємовідносини держави з іншими елементами політичної системи повинна бути тільки на правових засадах.

29. Загальна характеристика сучасних концепцій держави.

Існує кілька причин різноманіття цих теорій. Доних слід віднести:

а) об’єктивні причини розвитку суспілства; б) наявність класів та класових суперечностей у суспльстві; в) суб’єктивні причини, що характеризуються місцем і роллю видатних особистосей в суспільстві. У той же час безліч існууючих концепцій, напрямів і шкіл, що відображали існування і розвиток держави, не виключають загальних ознак, які присутні при розгляді всіх доктрин. До таких ознак можна віднести те, що кожне вчення про державу має: а) оціночну його частину, тобто відображає відношення того чи іншого класу чи групи людей до держави; б) методологічну основу, що характеризує ідейно-теоретичну сутність, притаманну конкретній епосі; в) теоретичний зміст вчення, тобто характеристику вирішення основних проблем теорії держави.

Виходячи з цієї характеристики, слід відзначити, що кожна доктрина включає в себе три основні частини: а) логіко-теоретичну, філософську чи іншу основу; б) понятійно-категорійний апарат висвітлення теорії; в) програмні положення, на які спирається та чи інша теорія, оцінюючи державу.

До основних сучасних концепцій соціологічного спрямування належать такі:

Теорія солідаризму. Поширилася у першій половині ХХ ст. Л.Дюгі (1859-1928), критикуючи марксизм на основі ідей французьких соціологів О.Конта, Л.Буржуа, Е.Дюркгейма, розвинув концепцію соціальної солідарності класів, організованою силою суспільства, яка встановлює взаємозалежність і спільність інтересів різних соціальних груп і класів. Л.Дюгі відкидав класові суперечності, політичну боротьбу й соціалістичну революцію.

Держава загального благоденства. В основі цієї теорії лежать ідеї та висновки соціології. Розробив цю теорію видатний англійський економіст Дж.Кейнс (1883-1946) у праці «Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей». Головний зміст теорії зводиться до такого:

1) обгрунтовується, що сучасна «демократична» держава втратила класовий характер і діє в інтересах усіх членів суспільства. Держава використовує такі економічні важелі, як політика цін, податки, інвестиції, державне замовлення, кредити, регулювання експорту й імпорту і тим самим впливає на приватний сектор, пристосовує його для блага всіх;

2) держава, реалізуючи функцію соціальних послуг (мате­ріальна допомога, поліпшення умов праці, підвищення заробітної плати і пенсій, поліпшення житлових умов, охорони здоров'я, ос­віти), забезпечує більш високий рівень життя населення всієї країни;

3) поступово відмирає репресивно-каральна функція держа­ви, збуджується сфера державного примусу. Автор робить висно­вок, що розвиток мішаної економіки, активізація функції соці­альних послуг, відмирання репресивно-каральної функції держа­ви перетворює її з класово-антагоністичної на «державу загаль­ного благоденства».

Теорія плюралістичної демократії також ґрунтується на по­ложеннях і висновках соціології, але вона використовує не сферу економічної і соціальної діяльності держави, а її політичну сис­тему. Представники цієї теорії Г. Ласкі, М. Дюверже, Р. Дарен-дорф, Р. Ален та інші обґрунтовують, що сучасна держава являє собою сукупність соціальних груп і прошарків, які виникають внаслідок тих чи інших інтересів. Для захисту своїх інтересів ці спільноти утворюють різні об'єднання громадян, які у свою чергу через свої «заінтересовані групи» чи «групи тиску» впливають на політичну владу, домагаючись реалізації своїх інтересів (потреб).

Таким чином, соціальні групи і прошарки беруть участь у здійсненні політичної влади, а держава координує й узгоджує можливості всіх об'єднань громадян у реалізації державної влади.

Теорія еліт поширилася наприкінці XIX — на початку XX ст. Засновниками її були італійські вчені політологи Г. Моска (1856-1941) і В. Паретто (1848-1923). Сутність цієї теорії зво­диться до того, що народ не здатний управляти суспільством. Г. Моска вважав демократію утопією і обґрунтовував, що у всіх цивілізованих суспільствах виникає два класи: правителі і ті, ким управляють. В. Паретто стверджував, що політичне життя є по­стійна боротьба еліт, зміна яких відбувається шляхом насиль­ства, що еліта виникає у трьох найважливіших сферах суспільно­го життя: економічній, політичній та інтелектуальній, де індивіди виділяються з середовища інших людей. Він обґрунтовував тео­рію конкуренції еліт. Р. Міхельс (1876—1936) застосував теорію еліт до політичних партій. Він вважав, що як буржуазні партії, так і соціалістичні антидемократизуються і депролетарізуються. Рядові члени партії, що не здатні самі управляти, обирають своїх представників, які рано чи пізно відокремлюються від своїх ря­дових товаришів по партії і перетворюються на партійну еліту. Демократія у партії переходить в олігархію. У партійній еліті теж ведеться боротьба, що призводить до заміни однієї партійної елі­ти іншою.

В сучасних умовах поширилася теорія неоелітаризму, або елітарної демократії. Представники цієї теорії X. Ласуел, Д. Сарторі, X. Зейглер вважають, що народоправство приречене на невдачу і веде до диктатури. Щоб цього не сталося, суспіль­ством має управляти компетентна еліта. Для цього необхідно по­єднати елітаризм з елементами плюралістичної демократії. Сут­ність теорії елітарної демократії зводиться до такого: а) в сучас­ному суспільстві діє не одна, а кілька еліт; б) між ними існує конкуренція; в) еліти контролюються народними масами шляхом загального виборчого права; г) це стимулює конкуренцію еліт; д) доступ в еліту залишається відкритим для всіх, вона попов­нюється за рахунок вихідців з народу.

Теорія конвергенції. Сутність цієї теорії полягає в тому, що у світі існує дві протилежні системи — капіталізм і соціалізм, вони поступово зближаються, втрачають різницю між собою і на пев­ному етапі розвитку зливаються у постіндустріальне суспільство. Ця теорія виникла в 50—60-х роках XX ст. її основоположника­ми були Р. Арон, Д. Гелберейт, П. Сорокін, Я. Тінберген та ін. Фактично в сучасних умовах ця теорія втілюється в життя у не­залежних державах колишнього Радянського Союзу.

Доктрини технократії. Нині посилюється вплив науки і тех­ніки на політичне життя у різних країнах, зростає місце і роль науково-технічних працівників у державному управлінні. На цій основі і виникають різні теорії технократії. Сутність цих теорій зводиться до того, що політикою повинні керувати інженери, техніки, науковці, менеджери та інші керівники науки і вироб­ництва, як це вони роблять в економіці. Представники цієї теорії: були Т. Веблен, Г. Скот, Ф. Тейлор, Г. Саймон, Д. Бел, Б. Беквіт, Ж. Бжезинський та ін.

Теорія правової держави. Правовою державою називають державу, в якій діє принцип верховенства права, де всі відносини між суб'єктами громадянського суспільства, державою і особою будуються на основі правового закону, гарантується свобода особи, її права, законність та правопорядок. Засновниками та основними представниками теорії правової держави були такі мислителі, як Платон, Арістотель, Ціцерон, М. М. Ковалевський, М. М. Коркунов, Б. М. Чичерін та ін.

У витоків ідей правової держави стояли:

а) богиня правосуддя Феміда з пов'язкою на очах, з мечем і вагівницею правосуддя в руках;

б) Солон зі своїми реформами в VI ст. до н. е., у яких прово­дилося об'єднання сили і права. Суть їх відображено у такому вислові: «Всіх я звільнив. А цього досягнув владою закону, силу з правом об'єднавши». Як підкреслював потім Арістотель, з Со­лона в Афінах почалася демократія;

в) Геракліт зі своїм безсмертним афоризмом: «Народ повинен битися за закон, як за свої стіни»;

г) Платон (427—347 p. до н. е.), який чітко проводив думку про те, що державність можлива лише там, де панують справед­ливі закони. У його творі «Закони» підкреслювалося: «Ми ви­знаємо, що там, де закони встановлені в інтересах кількох людей, йдеться не про державний устрій, а лише про внутрішні чвари, і те, що вважається там справедливістю, не має цього ім'я». Платон також писав: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під будь-чиєю владою. Там же, де закон — владика над правителями, а вони — його раби, я вбачаю поряту­нок держави і всі блага, які тільки можуть дарувати державам боги»;

д) Арістотель (384—322 р. до н. е.) як «батько» античної полі­тичної науки також обґрунтовував правління розумних законів. Він писав: «Отже, хто вимагає, щоб закон панував, вимагає, зда­ється, того, щоб панували тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб панувала людина, привносить у цю свою вимогу свого роду тваринний елемент, адже пристрасть є дещо тваринне, та й злість збиває з істинного шляху правителів, хоч би вони й були найкра­щими людьми; навпаки, закон — це врівноважений розум». Внут­рішній взаємоз'язок держави і права Арістотель формулює так: «Поняття справедливості пов'язане з уявленням про державу, ос­кільки право, що служить критерієм справедливості, є регулюю­чою нормою політичного спілкування».

Концепція правової держави в сучасних умовах — це не ли­ше проголошення основних принципів і рис, що становлять тео­рію такої держави, це необхідність реального формування нових суспільно-політичних інститутів, які б замінили існування за­критої авторитарної політичної системи відкритою демократич­ною системою, яка б діяла на засадах панування права (правово­го закону) в суспільстві.

Правова держава в сучасних умовах розглядається як держа­ва, в якій тільки юридичними засобами забезпечується вер­ховенство права, реальне здійснення, забезпечення, охорона, за­хист і поновлення порушених прав громадян, взаємна відпові­дальність держави і особи, контроль та нагляд за утворенням і здійсненням юридичних законів. Мета створення правової дер­жави в Україні — забезпечення цивілізованого функціонування і розвитку громадянського суспільства.

Соціальна держава — це вільна демократична правова держа­ва, в якій забезпечується гідне людини життя у плані її мате­ріального і соціального обслуговування, гарантується індивіду­альна свобода особи та цивілізованими методами досягається со­ціальна злагода, вирішуються соціальні конфлікти.

Соціальна держава — це держава, в якій: а) громадянам забез­печується гідне людини життя в плані їх матеріального благопо­луччя і соціального захисту в цілому; б) громадянам гарантуєть­ся особиста свобода; в) у суспільстві культивується і забезпечу­ється цивілізованими засобами соціальна злагода, мирне вирі­шення суперечностей, що виникають чи можуть виникнути.

Кінцевою метою соціальної держави є:

• досягнення соціальної демократії, що полягає в реалізації • влади народу і забезпеченні людині і громадянину всіх прав, сво­бод і законних інтересів та виконання усіма суб'єктами права своїх обов'язків;

• ліквідація всіх форм гноблення, дискримінації, расизму, експлуатації людини людиною;

• гарантування усім людям рівних умов вільного розвитку і розвитку кожної, окремої особи;

• досягнення цих та інших цілей мирним шляхом, політич­ними методами;

• модернізація виробництва і поступовий перехід до ринко­вих відносин та ін.

Поняття «соціальна держава» виникло у повоєнні роки. Ним називали держави сучасного демократичного типу в умовах відносної стабільності і розвинутої економіки. Цим терміном під­креслювалася здатність такої держави забезпечувати своїм гро­мадянам (народові) соціальні, політичні, економічні та інші права. Одним із засновників теорії соціальної держави був М. Адлер. Він показав взаємозв'язок соціальної держави і гро­мадянського суспільства на принципах рівності, взаємної допо­моги, соціального партнерства.

Ідеї анархізму. Анархізм виник одночасно з марксизмом. Його сутність зводиться до заперечення державності. Сучасний анархізм поділяють на анархо-комунізм (повне заперечення вся­кої політичної влади) і анархо-синдикалізм (наявність політичної влади в руках профспілок). Основними представниками анархістських ідей були М. Штірнер, Ж. Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін та деякі інші.

Теорії етатизму. Протилежністю анархізму є теорії етатизму, тобто одержавлення всіх сфер суспільного життя. Етатизація суспільства веде до диктатури, Г. Моска різновидами диктатури вважав соціалізм і фашизм.

Фашизм охоплює конгломерат найреакційніших політичних ідей, націлених на виправдання і заохочення найбільш низьких спонукань, спираючись на які можна обґрунтувати всяку антилюдську дію. Одним з ідеологів фашизму був Фрідріх Ніцше (1844—1900). Він обґрунтовував ненаситне прагнення до влади, поділяв волю на аристократичну і рабську, обґрунтовував расизм, тоталітаризм, вождизм, культ грубої сили, вихваляв ідеал істинного арійця. Ідея фашизму була втілена в Німеччині Адоль­фом Гітлером.

Головні ідеї німецького фашизму:

1. Проповідування і втілення в життя расизму, тобто розподіл людей за біологічними і соціальними ознаками на раси. При цьому одна раса оголошується вищою, істинними представника­ми роду людського, а інша — напівзвірями, які покликані забез­печувати процвітання пануючої раси. Фашистські лідери всіляко пропагували расизм: «Живуть інші народи в достатку чи дохнуть з голоду, цікавить мене лише тією мірою, в якій ми відчуваємо потребу в рабах для підтримки нашої культури», — цинічно за­являв Гіммлер.

2. Загарбання і перетворення на рабів народів інших країн для поширення арійської раси і забезпечення життєвого простору.

3. Проповідь і вихваляння тоталітарної держави, де всі сторо­ни життя суспільства, всіх членів держави чітко регламентовано. Держава оголошується «живим організмом народу», вимагається беззаперечне підкорення індивіда державі. Всяка ініціатива окре­мого індивіда придушується, практично ліквідуються всі права і свободи.

4. Проповідується свобода свавілля фашистської партії і дер­жави, її чиновників, які не зв'язані ніякими законами, суд вер­шиться не на основі законів, а згідно з ідеологічними установками.

5. Обґрунтовується і постійно реалізується ідея вождизму. На чолі держави і нації стоїть фюрер, який не зв'язаний ніякими за­конами. Право — це те, чого хоче народ, а волю народу відобра­жає фюрер, який має вищий авторитет, і його діяльність не підлягає критиці. Все що він говорить і робить — вірно, адже силу він черпає безпосередньо з містичної душі нації. Витримується чітка ієрархічна побудова влади. Партійний і державний чиновник визнається безпосереднім і незаперечним авторитетом, вождем на певній території.

6. У відносинах між людьми і між державами проповідується культ сили. Насильство оголошується важливим фактором роз­витку суспільства, а гуманізм розглядається як виправдання сла­бовілля і боягузтва.

7. Вихваляється ідея Ф. Ніцше про надлюдину, так звану «біляву бестію», що є ідеалом істинного арійця.

8. Німецький фашизм використовував популярну в ті часи ідею соціалізму, проголошуючи свій «націонал-соціалізм», сут­ність якого зводиться до заперечення конкретного індивіда і злиття його з суспільством у вигляді фашистської держави.

О. Шпенглер підкреслював, що соціалізм — це дисципліна і твердий державний порядок, ієрархія влади. Він ототожнював державу і суспільство.

30. Поняття, принципи та форми демократії.

Демократія – влада народу. Найдавніший демократичний устрій був в Афінах, де проіснував 200 років. Найбільшого розквіту демократія досяггла при Періклі. Він говорив, що демократія – це влада більшості. Демократія заггинула в боротьбі з фашистською Спартою. Далі про демократію було забуто. Поняття відбулося лише в новий час (14-15 ст.). Другга хвиля демократії – 19-20 ст. – змінилася тоталітаризмом і в теперішній час має місце ІІІ хвиля демократії. Класичний демократичний устрій був у двох державах – Ангглії і США.

Демократія – це правління народу, яке здійснюється народом безпосередньо, або через вільно вибраних своїх представників. Демократія вважається найзагальнішою формою держави.

Принципи:

1. Народний суверенітет, тобто визнаня народу єдиним джерелом державної влади усіх, хто не має права привласнювати державну владу. Теорію народного суверенітету розробив Руссо.

2. Наявність невідємних прав і свобод громадянина і їх повага.

3. Влада більшості.

4. Повагга до прав меншості.

5. Вільні і періодичні вибори.

6. Відповідальний уряд (перед парламентом).

7. Розподіл влади.

Демократія знаходить своє втілення в формах, інститутах, функціях. Особливо велике значеня мають процедури (вибори).

Форми демократії:

1) Пряма демократія. Реалізується шляхом реферегндуму, обговорення проектів, законів і інших важливих рішень, участ у виборах, загальні збори (сходи ) громадян і ін. Референдум вважається одним із головних інститутів демократії. Вперше референдум був застосований в Швейцарії в 16-17 ст.

2) Представницька демократія – реалізація влади народу через представницькі органи (ВРУ, орггани місцевого самовряд.). Руссо вважав, що демократія повинна бути прямою. В суч. умовах вважається, що найефективнішою формою демократії є представницька (парламенти).

31. Загальна характеристика концепцій виникнення права.

Фактори виникнення права:

• ускладнення виробництва, потреби економічних відносин, які складаються в умовах приватної власності, розподілу праці, товарного виробництва;

• ускладнення духовного життя суспільства, виокремлення особи як учасника суспільних відносин, перетворення людини в особу;

• ускладнення політичного життя суспільства, формування держави, що потребує нової системи соціального регулювання.

Право виникає об’єктивно на етапі становлення ранньокласового суспільства як нормативний спосіб регулювання виробничого господарства, вільної праці хліборобів-общинників і ремісників.

Передумови виникнення права:

• звичаї, які стали основою звичаєвого права і яким надавався загальнообов’язковий статус;

• табу, які стали юридичними заборонами;

• механізми, які поєднували нормативне і соціальне регулювання, і які були праобразом судового прецеденту.

Ознаки, які відрізняють норми права від соціальних норм первісного суспільства:

• Норми права мають зв’язок з державою: встановлюються державою і забезпечуються державою.

• Норми права мають форму вираження.

• Право – це система норм, що відрізняються логічною структурою.

• Обов’язковість норм права.

• Неперсоніфікованість норм права – норми не мають конкретного адресату, а розповсюджуються на невизначене коло осіб.

32. Поняття, ознаки та соціальна цінність права.

Право – це система загальнообов’язкових формально-визначених норм, які виражають міру соціальної свободи, забезпечуються державою і спрямовані на регулювання поведінки людей у відповідності з прийнятими у цьому суспільстві устоями соціально-економічного, політичного і духовного життя.

Ознаки права:

• нормативність – право існує як система загальних правил, зразків, моделей поведінки. Ця система носить загальнообов’язковий характер і розповсюджується на всіх суб’єктів, що опиняються в нормативно регламентованій ситуації;

• формальна визначеність – юридичні норми мають зовнішній вираз в офіційних документах держави. Це джерела права;

• системність – право – це система норм. Норми права об’єднуються в інститути права, інститути – в галузі, що і становить систему права;

• державна забезпеченість – держава гарантує і забезпечує реалізацію правових норм;

• право – міра свободи учасника суспільних відносин.

33. Поняття та класифікація принципів права.

Принципи права – це найбільш загальні уявлення, здатні скласти основі теоретичної побудови, стрижневу ідею правової доктрини, школи.

У зв’язку з особливостями відображення державно-правових закономірностей і межами дії правові принципи (юридичні принципи) класифікуються на групи:

• фундаментальні державно-правові принципи;

• принципи правової держави;

• принципи права;

• міжгалузеві принципи;

• галузеві принципи

• принципи інститутів права.

Крім названих, необхідно також розглянути галузеві, міжгалузеві та принципи окремих інститутів права.

34. Поняття та класифікація функцій права.

Функції права – це напрямки його впливу на поведінку людей, які виражають роль права в упорядкуванні суспільних відносин.

Розрізняють дві групи функцій:

• загально-соціальні;

• спеціально-юридичні.

Загально-соціальні функції, які діють в рамках всього суспільства, - це напрямки правового впливу, які виражають загально-соціальний зміст права. Це такі функції:

• функція захисту прав людини;

• виховна функція;

• пізнавальна функція;

• функція управлінська тощо.

Спеціально-юридичні функції – це напрямки правового впливу, які виражають юридичне значення права для тих відносин, що опосередковані ним. Розрізняють регулятивну та охоронну функції.

Регулятивні функції – це напрямки правового впливу, які націлені на забезпечення нормальної організації суспільних відносин, їх статики і динаміки, їх функціонування у відповідності з вимогами об’єктивних законів суспільного розвитку. Виділяють:

• регулятивну статичну функцію;

• регулятивну динамічну функцію.

Регулятивна статична функція має місце тоді, коли упорядкування суспільних відносин йдеться шляхом закріплення тих чи інших суспільних відносин, які склалися, в правових інститутах.

Регулятивна динамічна функція має місце тоді, коли упорядкування суспільних відносин йдеться шляхом оформлення руху або динаміки суспільних відносин.

Охоронні функції – напрямки правового впливу, які націлені на охорону правових відносин, їх недоторканості шляхом встановлення мір юридичної відповідальності, юридичного захисту.

35. Сутність, зміст та структура права.

Структура права – це внутрішня побудова, спосіб організації взаємозумовлених та взаємодіючих елементів. За структурою розрізняють такі елементи: матеріальне та процесуальне, регулятивне та охоронне, приватне та публічне.

Матеріальне право – сукупність правових норм, за допомогою яких держава впливає на суспільні відносини шляхом прямого безпосереднього правового регулювання.

Процесуальне право – частина норм правової системи, що регулюють відносини, які виникають у процесі розслідування злочинів, розгляду та вирішення кримінальних та цивільних справ. Процесуальне право походить від матеріального та обслуговує його інтереси.

Регулятивне право – система правових норм, що регулюють поведінку суб’єктів права шляхом розподілу між ними юридичних прав та обов’язків, а також розраховані на правомірність їхніх дій.

Публічне право – сукупність правових норм, які регулюють відносини у сфері загальнодержавного, сукупного інтересу громадян.

Приватне право – сукупність правових норм, що регулюють відносини у сфері приватного інтересу (майнові, шлюбно-сімейні, трудові тощо).

36. Поняття, ознаки та структура норми права.

У кожному випадку, в кожній ситуації суб'єктудоводиться так чи інакше мати справу зпевною«одиничною» юридичною нормою, яка становитьпервинну клітину всієї системи об'єктивного юридичного права. І лише знаючи закономірності побудови і«життя» цієї частинки права, можна домогтися її правильного застосування і здійснення,

забезпечити юридичну правомірність поведінки.Наприклад, не встановивши диспозиції норми, неможна скласти уявлення про те, які дії дозволяються, або вимагаються, або ж забороняються державою; якщо не знайти гіпотезу норми, залишається невідомим, в яких ситуаціях можутьвиникнути передбачені нею права, обов'язки, заборони, а невідшукавши її санкцію, неможливо з'ясувати, в який спосіб гарантується загальна

обов'язковість диспозиції. Що ж до класифікації юридичних норм, то вона розкриває саме такі їх видові особливості, які зумовлюють специфіку діяльності щодо їхнього застосування і реалізації.

Правова норма — це формально-обов'язкове правило фізичної поведінки, яке має загальний характер, встановлюється або санкціонується державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується її організаційною, виховною та

примусовою діяльністю.

Ознаки правової норми:

Правова норма:

а) регулює групу кількісно невизначених суспільних відносин;

б) адресована колу неперсоніфікованих суб'єктів;

в) діє в часі безперервно;

г) не вичерпує свою обов'язковість певноюкількістю застосувань;

д) її чинність припиняється, скасовується заспеціальною процедурою.

Структуру норм права розглядати однозначно важко, так як існують різні норми. Наприклад, норми-принципи, норми-дефініції (поняття), норми-приписи, норми — правила поведін­ки. В сучасний період вивчена структура норм-приписів і норм-правил поведінки. Їх структуру розглядають як логічну структуру правової норми.

В структурі логічної норми права виділяють 3 елементи: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Це основні і обов'язкові елементи логічної структури норми права.

Гіпотеза — це така частина правової норми, в якій виражаються обставини і умови, при яких наступає реалізація юридичних прав і обов'язків, виникають юридичні факти і правовідносини. Гіпотеза встановлює і обумовлює сферу і межі регулюючої дії диспозиції. До неї можна застосувати термін "якщо".

Диспозиція — це така частина норми, в якій записано саме правило поведінки суб'єктів і виражається вона в юридичних правах і обов'язках. Вона описує, що суб'єкти можуть і зобов'язані робити, яка діяльність і поведінка заборонена. До неї мож­на застосувати термін “то”.

Санкція — це частина норми, в якій закріплюються заходи державного примусу у випадку невиконання обов'язків або порушення диспозиції. Санкція наступає або може наступити за правопорушення. До неї можна поставити термін “то”, “інакше”.

Цю структуру норми можна виразити по схемі: “якщо — то” або "якщо — то — інакше”, а до норм-приписів — тільки “якщо — то". Логічна структура правової норми, як правило, не співпадає із статтями нормативних актів, іноді її потрібно конструювати самому, оскільки статті законів викладаються лаконічно. В дея­ких статтях закону може бути не одна, а 2-3 норми права, а в деяких тільки окремі частини правової норми: гіпотези-диспо­зиції, гіпотези-санкції, диспозиції-санкції. Крім того, в заборон­них нормах права гіпотеза і диспозиція співпадають.

Наприклад, в ст. 147 Кодексу законів про працю України вка­зується (п.1): “За порушення трудової дисципліни до працівни­ка може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення:1) догана; 2) звільнення”.

Цю статтю з позицій логічної структури правової норми мож­на сформулювати так: якщо працівник допустить порушення трудової дисципліни (гіпотеза), то власник має право застосува­ти до нього згідно з трудовим законодавством — статутами і положеннями про дисципліну (диспозиція) — тільки один з та­ких видів стягнення: 1)догана; 2) звільнення (санкція).

37. Класифікація норм права.

Класифікація норм права дозволяє краще визначити місце правових норм в системі прав і їх взаємозв'язки; з’ясувати функції правових норм і їх роль в механізмі правового регулювання; вона дає схему шляхів і засобів правового впливу на суспільні відносини; можливість значно покращати правотворчу і правозастосовчу діяльність в державі.

Найповнішу класифікацію норм права на види дав проф. П.М. Рабинович (Львів). Для класифікації існує більше 7 критеріїв. Найбільш основні можна привести такі:

1) по предмету правового регулювання, або залежно від галузі права:конституційні, адміністративні, норми цивільного права, норми трудового права, норми кримінального права, норми земельного права, норми фінансового права, …. екологічного …., …. процесуального права;

2) по методу правового регулювання:імперативні (владні при­писи), диспозитивні (автономні), заохочувальні (стимулюючі), рекомендуючі;

3) за формою вираження припису правових норм або залежно від встановлення і реалізації юридичних прав і обов'язків: уповноважуючі, зобов'язуючі, заборонні;

4) за суб'єктом правотворчості — норми органів державної законодавчої влади;норми глави держави; норми органів державної виконавчоївлади; норми органівмісцевого самоврядування;юридичні норми, встановлені громадськимиоб'єднаннями, трудовими колективами, населенням (народом або територіальною громадою);

5) за ступенем визначеності змісту — абсолютно визначені; відносно визначені (альтернативні, ситуаційні, норми з оціночними поняттями та ін.);

6) за дією в часі — постійні (норми невизначеноїв часі дії); тимчасові (нормивизначеної в часі дії);

7) за дією на коло суб'єктів — загальні (діють на всіх однойменних суб'єктів, наприклад, на всіх громадян); спеціальні (діють на певну групу однойменних суб'єктів, наприклад, тільки на студентів); виняткові (у передбачених законом випадках вилучають, усувають дію норм щодо певних суб'єктів).

8) за сферою територіальної дії — загальні (загальнодержавні ); місцеві (локальні);

9) за роллю, призначенням у правотворчості —первинні; похідні (доповнюючі, конкретизуючі);

10) за функціями у правовому регулюванні —матеріальні (лише називають, позначають права,обов'язки або заборони); процесуальні (встановлюють порядок, процедуру,«регламент» здійсненняправ або виконання обов'язків, встановлених у матеріальних нормах);

Специфічні регулятивні особливості юридичної норми, які виявляються, зокрема, за допомогою наведеної класифікації, конче мусять братись до уваги всіма, хто застосовує або реалізовує ту чи іншу норму права. Отже, засвоєння теоретичних положень проюридичну норму, викладених у даному питанні теми, виступає неодмінним чинником формуванняпрактичних вмінь впровадження її в життя.

38. Поняття та ознаки правотворчості. Співвідношення правотворення і правотворчості.

Правові (юридичні) норми, система яких утворює об'єктивне юридичне право як особливе соціальне явище, виникають внаслідок свідомої цілеспрямованої діяльності державних органів (а іноді й деяких інших суб'єктів). Цю діяльність відображають

поняттям правотворчості.

Правотворчість — це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських об'єднань, трудових колективів або (у передбачених законом випадках) всього народу чи його територіальних спільностей із встановлення, зміни чи скасування юридичних норм.

Соціальне призначення правотворчості - встановлювати стандарти, еталони, взірці поведінки учасників суспільної життєдіяльності, тобто моделювати суспільні відносини, які, з позицій держави, є припустимі, бажані або необхідні (обов'язкові чи заборонені).

Йдеться, ще раз підкреслимо, не про «дарування» громадянам (чи іншим суб'єктам) певних можливостей, благ і, отже, не про творення прав людини, які є «природженими» і мусять бути невідчужуваними. Мається на увазі формування самеоб'єктивногоюридичного права («юридична правотворчість») у схарактеризованому вище значенні

цього поняття.

Споконвічне право формується історично, незалежно від діяльності законодавця. Початкова стадія в процесі правоутворення — виникнення об'єктивно обумовленої потреби в юридичному регулюванні суспільних відносин. Ця потреба в кінцевому рахунку обумовлена економічним базисом, але найближчими факторами, її живильними, є соціально-політичні, класові й інші суспільні інтереси. На завершальній стадії правоутворення здобуває велике значення спеціальна цілеспрямована діяльність компетентних органів по вираженню суспільної потреби і відповідних інтересів у загальнообов'язкових правилах поведінки. Ця діяльність, що конституює правоутворення у формально визначені розпорядження загального характеру, і є правовою нормотворчістю. Розрізняються три способи нормотворчості:

1) безпосередня правоустановча діяльність державних органів;

2) санкціонування державними органами норм, що склалися незалежно від них у виді звичаю (ділового звичаю) чи вироблені недержавними організаціями (наприклад, кооперативами, громадськими організаціями);

3) безпосередня правотворчість народу, проведена у формі всенародного голосування (референдуму).

В усіх трьох випадках нормотворчість відрізняється і своїми цілями, і тими принципами, на яких воно ґрунтується. Загальними принципами нормотворчості є: науковість, демократизм, законність, інтернаціоналізм.

Правотворчість може виражатися у вигляді прийняття одиничного акта, що містить окремі юридичні норми, і у виді систематизованого (кодифікаційного) акта, що містить визначені сукупності, групи норм. Найрозвинутішим видом є кодифікаційна нормотворчість. З її допомогою закладаються основи законодавчої системи вцілому і по галузях права, а потім здійснюється подальший розвиток законодавства. За допомогою одиничних актів правотворчості вносяться доповнення і зміни в кодифіковане законодавство. У ході поточної правотворчості усуваються протиріччя і прогалини в законодавстві.

39. Принципи правотворчості.

У перехідній державі соціально-демократичної орієнтації в процесі правотворчості мають бути вироблені такі юридичні норми, які максимально відповідали б вищенаведеним загальнолюдським принципам права. Для цього сама правотворча діяльність повиннапідпорядковуватися певним керівним засадам,принципам.

Принципи правотворчості:

- гуманізм: юридичні норми мають закріплювати й охороняти соціальні умови, еобхідні для дійснення та захисту основних прав людини, прав народу (нації), усього людства;

- демократизм: норми права повинні виражати волю більшості населення, враховувати інтереси різних соціальних груп; до участі у правотворчості залучаються найширші верстви населення, різноманітні об'єднання громадян;

- збереження національної самобутності та інтернаціоналізм: в юридичних нормах мають бути виражені і враховані специфічні інтереси кожної нації, народності та етнічної групи, що проживають на території даної держави; у правотворчій діяльності повинні брати участь представники всіх націй, народностей і національних груп — для максимального забезпечення прав кожного народу (нації);

- науковість: юридичні норми повинні відповідати досягнутому рівню розвитку суспільства, реальним соціальним умовам, закономірностям суспільного життя; при їх розробці слід використовувати новітні висновки відповідних наук;

- законність: юридичні норми повинні встановлювати тільки компетентні органи в межах їхповноважень, з дотриманням визначеної процедури, а головне — відповідно до змісту конституціїта інших законів держави;

- техніко-юридична досконалість: при розробці та встановленні юридичних норм слід застосовувати оптимальні, рекомендовані юридичноюнаукою і випробувані практикою засоби правотворчої техніки.

40. Види правотворчості.

Види правотворчості:

1) за суб'єктами - правотворчість державнихорганів, правотворчість громадських об'єднань (якіуповноважені державою на встановлення правовихнорм), правотворчість трудових колективів, правотворчість народу (дорослого населення країни) аботериторіальної спільності - референдум;

2) за способом формування юридичних норм - встановлення юридичних норм,санкціонування (схвалення і загальнообов'язкове забезпечення неюридичних правил поведінки, що існували раніше).

41. Поняття та стадії правотворчого процесу.

Зміст нормотворчості складається з послідовно здійснюваних організаційних дій, що утворять у своїй сукупності те, що називають правотворчим процесом. Це технологія створення нормативних актів і доведення їхніх розпоряджень до адресатів. Сам правотворчий процес у силу його суспільно-політичного значення регулюється конституційними й іншими юридичними нормами.

Правотворчий процес складається з ряду стадій.

1. Стадія законодавчої (нормотворчої) ініціативи. Мова йде про первинну офіційну дію компетентного суб'єкта, що складається у внесенні в правотворчий орган пропозиції про видання нормативного акта, чи підготовленого проекту акта.

Коло суб'єктів, що володіють правом законодавчої ініціативи, строго окреслений у законодавстві, тому що законодавча ініціатива, на відміну від будь-якого іншого звертання в правотворчий орган із законопроектом, припускає юридичний обов'язок компетентного органа розглянути проект, що надійшов.

2.Рішення компетентного органа про необхідність видання акта, розробка його проекту, включення в план законопроектних робіт і т.п.

3. Розробка проекту нормативного акта і його попереднє обговорення. Процедури того й іншого розрізняються в залежності від важливості проекту, від того, кому доручена його розробка, а також від характеру майбутнього нормативного акта (загальнодержавний акт чи відомчий). Найбільш важливі проекти виносяться на всенародне обговорення. У підготовці інших беруть участь консультативні групи вчених і фахівців.

4. Розгляд проекту нормативного акта в тому органі, що уповноважений його прийняти.

5. Прийняття нормативного акта.

6. Доведення змісту прийнятого акта до його адресатів.

При виробленні правових норм, виданні нормативних актів і наступної їхньої систематизації використовується ряд правил для забезпечення досконалості законодавства. Сукупність усіх цих правил, засобів і прийомів утворить законодавчу техніку. Якщо до названих правил додати правила, засоби і прийоми формулювання одержимо юридичну техніку. Деякі її вимоги є загальними як для нормативних, так і для індивідуальних актів. Наприклад, вимоги культурності (загальної і юридичної) акта: доцільність, законність, грамотність, правильна форма, раціональна структура, наявність зовнішніх атрибутів і т.п.

Поняття законодавчого процесу (для порівняння).

Необхідно відрізняти поняття законодавчого процесу від законотворчості, оскільки останнє є ширшим поняттям, що охоплює не тільки власне створення закону, але і включає оцінку його ефективності і можливість наступного коригування. У законотворчості беруть участь суб’єкти, що ніякими спеціальними правами в даній області не володіють ("групи тиску", дослідницькі центри і т.д.).

Законодавчий процес має свої стадії. Можна виділити чотири основні стадії цього процесу:

1) законодавча ініціатива, тобто внесення законопроекту чи законопропозиції;

2) розгляд законопроекту в парламентських палатах і комітетах (комісіях);

3) прийняття закону;

4) санкціонування, промульгація й опублікування закону; цю стадію іноді розділяють на санкціонування (підписання) главою держави і промульгацію з офіційним опублікуванням.

42. Поняття, ознаки та види джерел (форм) права.

Термін “джерела права” має неоднозначне значення. В одному випадку його розуміють як матеріальне джерело права — правотворча сила (державна влада, судові органи, правові концепції, референдуми народу, правозастосувальна практика, звичаї на­роду і т.п.); в іншому — як історичні пам'ятки права, які колись мали значення діючого права (Руська Правда); в третьому випадку, як формальне джерело права — спосіб вираження змісту правил поведінки, що встановлюються державою. Така багатозначність терміна “джерела права” вимагає замінити його терміном “форма права”.

Форма права — це зовнішнє оформлення змісту загальнообов'яз­кових правил поведінки, які офіційно встановлені (санкціоновані) державою або загальновизнані суспільством.

Виділяють 4 форми права: 1) правовий звичай; 2) правовий прецедент; 3) нормативно-правовий договір; 4) нормативно-правовий акт.

Правовий звичай — це історично обумовлене неписане правило поведінки людей, яке ввійшло в звичку в силу багаторазового застосування протягом тривалого часу життя суспільства. Іноді правовий звичай санкціонується державою. Сьогодні така форма права у нас майже не збереглась. Правові звичаї були дуже розповсюджені в Україні до 20-х років минулого століття.

Правовий прецедент — це рішення суду чи адміністрації по конкретній справі, яка розглядалась вперше, і яке має загальнообов’язковий характер для вирішення аналогічних справ. Він поділяється на судовий чи адміністративний, в залежності від того хто приймав це рішення. Ця форма права розповсюджена в США і країнах Британської співдружності. Іноді це право називають прецедентне право або англосаксонська система права.

Нормативно-правовий договір — це така форма права, при якій два і більше суб'єкти суспільних відносин домовились про взаємні права і обов'язки з економічних, політичних чи інших соціаль­них проблем, уклали між собою угоду або договір в письмовій формі. Вони можуть мати міжнародний і національний харак­тер. Наприклад, Угода про створення Співдружності Незалеж­них Держав (1991 р.) в процесі розпаду СРСР, угоди між двома фірмами, підприємствами, в т.ч. іноземними.

Нормативно-правовий акт — це юридичний документ, який приймається органами державної влади або уповноваженими державою іншими суб'єктами, має формально-визначений, за­гальнообов'язковий характер і охороняється державною владою від порушень. Це основна, а іноді і єдина форма права в бага­тьох державах, в т.ч. і в Україні. Нормативно-правові акти поді­ляються на закони і підзаконні акти, які складають систему пи­саного права.

Зв'язок між типом права і формою права:

• зовнішня форма права визначається, зумовлюється насамперед його історичним типом;

• крім типу права, на його зовнішню формувпливають також інші соціальні явища, чинники(внутрішньосуспільна ситуація, історичні, національні, культурні традиції, рівень політичної іправової культури, стан правосвідомості, юридичної науки тощо), тому у кожному типі права використовуються зазвичай декілька його форм;

• у кожному типі права існує найбільш поширена, основна його форма;

• форма права здатна впливати певною міроюна тип права, тобто на його соціальну сутність.

43. Нормативно-правоий акт: поняття, ознаки та види.

Найбільшу кількість існуючих у суспільстві норм закріплено саме у нормативно-правових актах. Вони є найбільш поширени­ми, навіть домінуючими джерелами права. Ця ситуація є типовою і для України - держави, яка розвивається за принципами романо-германської правової сім'ї.

Нормативно-правовий акт - це офіційний документ, прийня­тий компетентним уповноваженим органом держави або безпо­середньо народом у суворо встановленому порядку, що містить правові норми, виконання якого у разі необхідності забезпечуєть­ся силою державного примусу.

Головною сутнісною особливістю нормативно-правового акта як джерела права є те, що він має конкретний зміст, тобто чітко встановлює моделі належної, дозволеної та забороненої поведінки суб'єктів, та абстрактний адресат, тобто поширює свою дію на невизначене коло суб'єктів, не є персоніфікованим. Так, норма Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за кра­діжку не дає вказівки на конкретний адресат власної дії. Відпові­дальність за таємне викрадення майна будуть нести всі суб'єкти, в діях яких міститься склад злочину. Настання відповідальності не залежить від інших супутніх ознак, вона є невідворотною для того, хто вчинив злочин.

Іншими особливостями (ознаками) цього джерела права є такі:

1) є результатом правотворчої діяльності держави (приймається або санкціонується уповноваженими органами держави або безпосередньо народом шляхом проведення референдуму);

2) його приписи виражають державну волю суспільства;

3) містить у собі загальнообов'язкові правила поведінки-норми;

4) приймається та реалізується в особливому державно-про­цесуальному порядку;

5) має суворо визначену документальну форму письмового акта-документа та реквізити (вид акта — закон, указ, постанова; найменування органу, який прийняв акт - парламент, прези­дент, уряд, орган місцевої влади; заголовок; дата прийняття; номер акта; відомості про посадову особу, що підписала акт);

6) публікується у спеціалізованих офіційних виданнях;

7) урегульовує найсуттєвіші за значенням суспільні відносини;

8) розрахований на постійне або тривале використання;

9) система нормативно-правових актів є диференційова­ною - вони розподіляються залежно від державного орга­ну, який видав акт, за предметом правового регулювання;

10) їх система є ієрархічною, тобто нормативно-правові акти роз­поділяються за юридичною силою (підзаконні акти мають відповідати положенням закону, закон має перевагу над підзаконними актами, конституція є основним законом).

Нормативно-правові акти є головним джерелом національного права України. Тому питання їх класифікації є принциповими для навчального курсу теорії держави та права. Існують такі кри­терії поділу нормативно-правових актів на види, як юридична си­ла, галузева належність, характер волевиявлення, сфера суспіль­них відносин, строк дії, сфера дії.

Дуже важливе значення має класифікація нормативно-право­вих актів за юридичною силою. Юридична сила є особливою якістю нормативно-правового акта, яка визначає його місце та роль у системі законодавства, залежить від статусу та повно­важень органу, що видав акт. Отже, вона встановлює співвідно­шення одного акта з іншим та дає пряму вказівку на ієрархію (вер­ховенство або підпорядкування) нормативно-правових актів.

За юридичною силою всі нормативно-правові акти поділяють­ся на закони та підзаконні акти.

44.Закон і підзаконні нормативно-правові акти: поняття, ознаки та види.

Закон - це прийнятий вищим представницьким органом дер­жави або безпосередньо народом нормативно-правовий акт, що має вищу юридичну силу, приймається в особливому процедурно­му порядку, регулює найбільш важливі суспільні відносини.

Характеристиками закону як нормативно-правового акта ви­щої сили є такі:

1) закон може бути змінений або скасований лише законодав­чим органом;

2) закон є єдиним актом вищої юридичної сили, решта норма­тивно-правових актів є підзаконними;

3) закон приймається відповідно до конституції та раніше прий­нятих законів і не потребує додаткового затвердження;

4) закон приймається з дотриманням спеціальної законодавчої процедури (законодавчого процесу).

Закони за юридичною силою або за місцем у системі законо­давства поділяються на основні та звичайні.

Основні закони - це конституції.

Конституція - основний закон, єдиний правовий акт, що має особливі юридичні якості, регламентує основи суспільного, політичного, економічного життя суспільства, права та свобо­ди громадян.

Ознаки конституції:

1. Конституція - закон найвищої юридичної сили.

2. Конституція має верховенство.

3. Конституція має основоположний, установчий характер.

4. Конституція є ядром системи права, базисом для поточного законодавства.

5.Конституція є стабільною, її стабільність забезпечується особ­ливим, ускладненим порядком її перегляду та внесення до неї змін та доповнень.

6.Конституція має народний характер, виражає інтереси грома­дянського суспільства (народу), а не лише держави.

7. Конституція має гуманістичний характер.

8. Конституція має реальний характер, фіксує ті суспільні відно­сини, що склалися на момент її прийняття.

Конституції бувають двох видів:

- кодифіковані - єдиний систематизований писаний основ­ний закон (Конституція України, Конституція РФ, Консти­туція США тощо);

- некодифіковані - група законів, предметом регулювання яких є особливий вид суспільних відносин, віднесений до консти­туційного права (Велика Британія, Швеція, Канада). Так, у Великій Британії за відсутності кодифікованого консти­туційного акта функціонує група конституційних законів (статутів) - Акт про парламент 1911 р., Акт про міністрів Корони 1937 р., Акт про місцеве управління 1972 р. тощо. Вони діють разом із судовими прецедентами та консти­туційними звичаями (конституційними угодами). Конституційні закони є похідними від конституції. Виділя­ють два види конституційних законів:

- ті, посилання на які містяться у конституції або консти­туція передбачає необхідність їх прийняття;

- закони, що вносять зміни та доповнення до конституції (нап­риклад, Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 18 грудня 2004 року). Такі закони після на­брання чинності стають невід'ємною частиною конституції.

Конституційний закон відрізняється від решти законів своєю юридичною силою, специфічним предметом правового регулю­вання, особливою процедурою прийняття (в Україні 2/3 від конституційного складу Верховної Ради).

Звичайні закони - це засновані на конституції норматив­но-правові акти поточного законодавства, присвячені окре­мим напрямам політичного, економічного, соціального життя суспільства.

За внутрішньою структурою звичайні закони поділяються на загальні, спеціальні та оперативні.

Загальні закони відповідно до конституції регламентують відносини у певних сферах суспільного життя, мають універ­сальний зміст і поширюють свою дію на суб'єктів, що не воло­діють спеціальними ознаками. Більшість законів, що прийма­ються законодавчими органами, є звичайними. Процедура їх прийняття є загальною, приймаються вони простою більшістю від конституційного складу парламенту.

Загальні закони бувають кодифіковані або поточні.

Кодифіковані кодекси (від лат. codex - книга, пень) представ­ляють собою єдиний систематизований акт, який містить норми, що регулюють відносно відокремлену сферу суспільних відносин, і створює базу самостійної галузі законодавства (Кримінальний кодекс України, Цивільний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення).

Кодекс є логічно узгодженим результатом складної право-творчої діяльності державних органів. Кожен кодекс являє со­бою нормативний матеріал, що розподілений на глави, розділи, статті, в яких представлено все, що є необхідним для врегулю­вання певної сфери суспільних відносин: загальні принципи, регулятивні інститути, заходи охорони правил від порушень тощо. Структура кодексу, як правило, складається з двох час­тин: загальної та особливої. Загальна частина містить осново­положні принципи, визначає мету, завдання галузі, які, у свою чергу, визначають характер, зміст та регулятивні властивості норм особливої частини, які, власне, і закріплюють правила ба­жаної, належної та забороненої поведінки суб'єктів права.

Поточні закони - нормативно-правові акти вищої юридичної сили, що регулюють окремі напрями суспільних відносин, які входять до предметів правового регулювання різних галузей пра­ва. Поточні закони не претендують на охоплення своїм регулятив­ним впливом цілих сфер суспільних відносин, їх завданням є вре­гулювання окремих проблем правового життя: суспільства (Закон України «Про вибори Президента України», Закон України про державний бюджет).

Спеціальні закони - закони, що регулюють обмежену (спеці­альну) сферу суспільних відносин та поширюються на визначене коло суб'єктів (певну категорію населення). Це закони про освіту, пенсійне законодавство, закони про соціальний захист окремих категорій населення тощо).

Оперативні закони - нормативно-правові акти, якими вводять­ся в дію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори тощо. їх призначенням є не створення нових норм права, а підтверджен­ня правил поведінки, що містяться в інших нормативних доку­ментах. Це так звані норми про норми, що не можуть існувати без інших законів, які вводяться в дію, або міжнародних договорів, які потребують ратифікації.

Правові системи ряду держав (Франція, Іспанія) передбачають існування органічних законів, що передбачені конституцією і своїм призначенням мають визначення статусу державних ор­ганів. В Україні теж є закони, які визначають порядок діяльності окремих органів державної влади («Про прокуратуру», «Про Конс­титуційний Суд», «Про міліцію»). Але ці закони не передбачені Конституцією України як спеціальні і відносяться до поточного за­конодавства. Інша ситуація у Франції, Конституція якої передба­чає врегулювання органічними законами статусу Конституційної Ради, Вищого Суду правосуддя, Суду правосуддя Республіки тощо.

Особливими видами законів є закони федеративні та закони суб'єктів федерацій. Ця ситуація є типовою для федеративних держав, у яких використовується як федеральне законодавство (загальнодержавне), так і законодавство окремих суб'єктів феде­рації. Наприклад, у Російській Федерації існують як закони фе­деральні (прийняті вищим законодавчим органом - Державною Думою), так і закони окремих суб'єктів федерації, зокрема зако­ни міста Москви. Тобто федеративна структура законодавства є більш ієрархічною, ніж структура законодавства унітарної держави.

За суб'єктом правотворчості закони поділяються на ті, які прийняті народом (шляхом референдуму), та ті, які прийняті пар­ламентом (в Україні - Верховною Радою). У Конституції України зазначено, що всеукраїнський референдум може бути проголоше­ний за народною ініціативою (на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як удвох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області). Тобто теоретично на референдум може бути ви­несене будь-яке питання, що потребує з'ясування волі народу. Виняток становлять законопроекти з питань податків, бюджету та амністії. Прийняття законів з цих питань потребує спеціальної підготовки та неабиякого досвіду законотворчої роботи, тому ви­несення цих питань на всенародне обговорення є принаймні не­доцільним.

Види законів за строком дії: постійні, тимчасові, надзвичайні. Постійні - закони, що діють без обмеження у часі. Тимчасові - закони, що діють з обмеженням строку дії (Закон України про державний бюджет).

Надзвичайні - є різновидом тимчасових, приймаються у ви­падках, передбачених конституцією, діють у період надзвичай­ного часу, набрання чинності такими законами тягне за собою припинення дії інших законів з тих же питань на період надзвичайного часу.

Підзаконні акти - це акти правотворчості, що засновані на по­ложеннях закону та не суперечать йому. Вони покликані конкре­тизувати основні положення закону з метою полегшення його ре­алізації. Підзаконна правотворчість характеризується більшою гнучкістю, порівняно із законодавчою, це обумовлюється спроще­ним процедурним порядком прийняття підзаконних актів, визна­чення цієї процедури конкретним органом - суб'єктом підзаконної правотворчості.

Більшість підзаконних актів приймається органами виконав­чої влади. За суб'єктами видання та сферою поширення підзаконні нормативно-правові акти поділяються на загальні, відом­чі, місцеві .

Загальні підзаконні акти поширюють дію на невизначене коло суб'єктів, тобто всіх осіб, що перебувають на території держави та відповідають загальним, встановленим нормативно-правовим ак­том, родовим ознакам. У системі підзаконних актів ці акти мають вищу юридичну силу. До них належать акти президента, акти уря­ду, (укази та розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України).

Відомчі підзаконні акти поширюють свою дію на тих суб'єктів, які задіяні у діяльності в межах контрольованої відомством сфери суспільних відносин: банківські, фінансові, транспортні, правоохо­ронні тощо (накази, інструкції, розпорядження, положення, вказівки керівників центральних органів виконавчої влади). 90

Місцеві підзаконні акти видають у л межах своєї компетенції ор­гани місцевого самоврядування (представницькі органи на місцях) та місцеві органи виконавчої влади. . Дія місцевих підзаконних актів обмежена простором певного регіону чи адміністративно-те­риторіальної одиниці (постанови та рішення Верховної Ради АРК, постанови, рішення та розпорядження ї Ради Міністрів АРК, розпо­рядження голів місцевих державних адміністрацій тощо).

45. Дія нормативно-правових актів у часі, просторі та по колу осіб.

А. Чинність у часі

Темпоральну (часову) чинність нормативно-правових актів (так само, як інших джерел об'єктивногоюридичного права) характеризують такі показники:

а) момент набрання чинності нормативно-правовим актом (тобто момент початку його дії,або, інакше сказати, момент «включення», «запуску» формальної обов'язковості загального правилаповедінки, що у ньому вміщене);

б) напрямок темпоральної чинності нормативно-правового акта (тобто його дія стосовно фактів, які виникли вже після набрання ним чинності,— умовно кажучи, «нових» фактів, а також тих, які виникли ще до цього,— так би мовити, «старих» фактів, і існують, тривають після набрання ним чинності);

в) момент (і підстави, порядок) зупинення чинності нормативно-правових актів;

г) момент втрати чинності нормативно-правового акта (тобто припинення, скасування йогодії, або, інакше кажучи, виключення, «вимкнення» формальної обов'язковості загальної норми поведінки, яку у ньому вміщено).

Правила щодо темпоральної чинності нормативно-правових актів звичайно встановлюються законодавством відповідної держави. Знання цих правил — неодмінна передумова належного, законногозастосування і здійснення норм юридичного права.

а) Набрання чинності

Якщо у таких актах (або ж в інших документах,які встановлюють порядок введення їх у дію) є пряма вказівка щодо моменту набрання ними чинності (зпевної календарної дати, з певної години визначеноїдоби, з настанням певного факту та ін.),— відповідьна дане питання є очевидною. Наразі слід мати наувазі, що у випадку, коли для позначення цього моменту вживаються слова (вислови) «після» або «здня» чи «з моменту» (прийняття, опублікування,підписання тощо), то це має зазвичай, означати: нанаступний день (добу) після дня, коли мало місцеприйняття, підписання, опублікування акта.Якщо ж зазначена вказівка відсутня, слід керуватись встановленими державою правилами щодонабрання чинності нормативно-правовими актами.

б) Напрямок темпоральної чинності нормативно-правових актів

За цим показником розрізняють пряму, зворотну й переживаючу чинність (дію)нормативно-правового акта в часі.

Пряма дія. Нормативно-правовий акт поширюється на факти, які: а) виникли після набрання ним чинності (тобто на нові факти) і б) виникли донабрання ним чинності, але продовжують існувати, тривають і після того (тобто на триваючі«старі» факти), проте поширюється на останнітільки з моменту набрання ним чинності.

Зворотна дія. Нормативно-правовий акт поширюється на факти, які виникли до набрання нимчинності (старі факти), але вже з моменту їх виникнення, тобтовідбувається перегляд, коригування попередніх рішень щодо таких фактів вже за

новим нормативно-правовим актом.

Переживаюча дія. Новий нормативно-правовийакт поширюється тільки на нові факти, а на старіфакти, що тривають, (тобто факти, які виникли донабрання ним чинності і не припинили свого існування) продовжує діяти попередній нормативно-правовий акт.

Пряму дію в часі мають завжди і всі нормативно-правові акти, зворотну і переживаючу — тільки у випадках, спеціально передбачених законодавством (оскільки загальний принцип полягає у тому, що закон зворотної та переживаючої дії немає).

Причому характеристики прямої, а іноді й зворотної дії стосуються тільки нового нормативно-правового акта, а переживаючої дії — лише попереднього, «старого» акта.

в) Зупинення чинності нормативно-правових актів

Зупинення (призупинення) чинності нормативно-правового акта — це, так би мовити, тимчасова, «неостаточна» перерва його темпоральної дії,яка зумовлюється певними обставинами й здійснюється у порядку, що передбачений законодавством. Її слід відрізняти від припинення (або, інакшесказати, скасування) чинності такого акта, тобтовже остаточної втрати ним юридичної сили.

г) Припинення чинності нормативно-правових актів

Чинність нормативно-правових актів припиняється внаслідок:

— перебігу строку, на який було передбаченочинність акта;

— перебігу подій (ситуацій, станів), з існуванням яких офіційно пов'язувалась чинність акта;

- скасування акта тим органом, який йогоприйняв, або вищим від нього органом;

- прийняття з цього ж питання іншого (нового)нормативного акта тим самим органом;

- офіційного визнання акта незаконним,недійсним (нечинним) шляхом певної, встановленої законом судової процедури.

Б. Чинність у просторі

Просторова (територіальна) чинність нормативно-правових актів характеризується обсягомтого фізичного простору, у межах якого на відповідних суб'єктів права поширюється формальнаобов'язковість таких актів (а точніше — обов'язковість юридичних норм, що закріплені в них).Дане явище залежить насамперед від того, як ро-

зуміти поняття цього простору (території держави). В Україні інтерпретація зазначеного поняття нині значною мірою легалізована, офіційно внормована Законом України «Про державний кордон» від 7 листопада 1991 р. У ст. 1 цього Закону передбачено, що державним кордоном України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України — суші, вод, надр, повітряного простору. У цьому самому законівизначено, які води належать до територіальногоморя України та до її внутрішніх вод.Територією держави, на яку поширюється чинність її законів, також вважають територію посольств, консульств, торговельних представництв,місій за кордоном, територію літаків, які знаходяться за межами держави, територію торгових ко-

раблів у відкритому морі (океані), а також військових кораблів, що перебувають за кордоном.За міжнародними (зокрема, міждержавними)угодами можуть передбачатись ситуації» коли натериторії даної держави може застосовуватись закон іншої держави. Зокрема щодо України, цевстановлено низкою її угод з Російською Федерацією або ж угод, укладених у рамках Співдружності Незалежних Держав (наприклад, укладені у

1993 р. українсько-російські угоди «Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх держав», «Про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності»; укладена у 1992 р. угода держав-учасниць СНД «Про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності», їхня ж Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладена у 1993 р.).

Серед нормативно-правових актів розрізняють такі, чинність яких поширюється на всю територію держави і такі, що діють лише на частині її території (так звані локальні акти); якщо перші можуть прийматись, ясна річ, тільки вищими й центральними органами держави, то останні як вищими, центральними, так і певними місцевимиорганами.

В. Чинність за колом суб'єктів

Вона характеризується тим, на яких саме суб'єктів права поширюється формальна обов'язковість юридичних норм, закріплених у нормативно-правових актах. Ця юридична властивість таких актів значною мірою визначається розглянутими вище їх параметрами - чинністю у часі та чинністю у просторі: адже будь-який суб'єкт не може не перебувати на якійсь території (де поширюється або ж не поширюється чинність акта) і не діяти у певному часі (на який також поширюється чи не поширюється чинність акта). І все ж чинність нормативно-правового акта за колом суб'єктів не ототожнюється з двома попередніми проявами його чинності.

За загальним принципом, чинність законодавства держави поширюється на всіх осіб, що перебувають на її території. Це випливає з суверенності державної влади.

У такий спосіб реалізуються насамперед засадирівності всіх людей перед законом, державою, судом незалежно від їхніх соціальних рис, щонайбільше відповідає концепції прав людини.Проте із згаданого принципу є винятки: наприклад, законодавство України про кримінальну та адміністративну відповідальність не поширюється навідповідальних працівників зарубіжних посольств,консульств, представництв, на глав держав та урядів, що перебувають в Україні з офіційним візитом.Люди, які не мають українськогогромадянства, позбавлені окремих прав (скажімо, займати певні посади - судді, капітана пароплава та ін., обирати й бути обраним до представницьких органів державноївлади і місцевого самоврядування), а також не несуть окремих обов'язків (наприклад, проходити дійсну військову службу). Такі винятки встановлені, зокрема, у Законі України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р. (ч. 4 ст. 8, ст. 23, 34). Законодавство України повністю зберігає свою чинність і щодо тих її громадян, які перебувають

за кордоном. Безперечно, не поширюються на всіх суб'єктів так звані спеціальні акти (норми), тобто такі, які адресуються лише певним категоріям, групам громадян (студентам, пенсіонерам та ін.) або певним різновидам організацій чи соціальних спільностей.

46. Співвідношення системи права та правової системи.

Система права – об’єктивно зумовлена внутрішня оргганізація права певного суспільства, яка полягає в єдності і погодженості усіх юридичних норм та диференціації їх за галузями, підггалузями та інститутами.

Характерні риси системи права:

• розкриває внутрішню побудову, оргганізацію права, співвідношення його структурних елементів;

• має об’єктивний характер, відображає реальний стан суспільних відносин;

• складові елементи системи права відповідають усім вимоггам системності, а також підляггають процесам інтегграції та диференціації;

• як цілісне структурне утворення, система права має риси єдності, відмінності, взаємодії та узгодженост іскладових елементів, здатності їх до поділу; обумовленості матеріальними умовами життя суспільства, об’єктивними потребами і інтересами соціального проггресу.

Правова система – це сукупність внутрішньо узгоджених, взаємопов’язаних, соціально однорідних юридичних засобів, за допомогою яких держава здійснює необхідний нормативний вплив на суспільні відносини, закріплюючи, реггулюючи і охороняючи.

Вона:

• базується на праві;

• формується у зв’язку з правом;

• має вторинний характер щодо базисних відносин;

• існує у вигляді складного комплексного утворення.

47. Поняття, ознаки та структура системи права.

Система права - це система всіх чинних юридичних норм певної держави.

Структура системи права – це об'єктивно зумовлена внутрішня організація права певної держави, яка полягає в єдності і погодженості всіх юридичних норм та в їх розподілі за галузями й інститутами права.

Отже, основними структурними елементами, «блоками» цієї системи є:

1) норма права;

2) інститути права;

3) галузі права.

Не може існувати юридичної норми, яка б не входила до певного інституту і допевної галузі права.

Системність — закономірна, неодмінна властивість об'єктивного юридичного права, її деформація, руйнування — це аномалія, «хвороба» права, яка може звестинанівець його регулятивніможливості, перешкодити досягненню очікуваногозаконодавцем соціального результату.

Соціальне призначення, соціальна сутність системи права — служитинормативною базою, фундаментом державного забезпечення певних суспільних відносин, цілеспрямованого результативного впливу на них.

Галузь права - - це система юридичних норм, які регулюють певну сферу суспільних відносин специфічним методом правового регулювання.

Критерії (підстави) розподілу норм за галузями:

- предмет правового регулювання (сукупністьсуспільних відносин, які врегульовані правом);

- метод правового регулювання (специфічнийспосіб владного впливу держави на суспільні відносини, здійснюваний за допомогою правових нормта інших юридичних засобів).

Основні галузі сучасного права: конституційне (державне), адміністративне,фінансове,земельне, цивільне, сімейне, трудове, кооперативне, сільськогосподарське, соціально-забезпечувальне, цивільне-процесуальне, кримінальне,кримінально-процесуальне, винравно-трудове.

У різних країнах зміст, обсяг і назви зазначених галузей права можуть помітно відрізнятися. Крім того, у деяких правових системах зберігає певне значення загальний поділ системи права на так зване публічне право і право приватне.

Інститут права — це система юридичних норм, які регулюють певну групу однорідних суспільних відносин. Серед інститутів розрізняють галузеві та міжгалузеві (наприклад, інститут відповідальності за екологічні правопорушення).

48. Предмет і метод правового регулювання.

Предмет правового регулювання — це сукупність суспільних відносин, урегульованих правом.

Властивості предмета правового регулювання:

- вольовий («ідеологічний») характер суспільних відносин;

- здатність суспільних відносин бути об'єктомзовнішнього контролю;

- істотне значення суспільних відносин дляфункціонування і розвитку держави.

Метод правового регулювання - - це специфічний спосіб владного впливу держави на суспільні відносини, котрий здійснюється за допомогою юридичних засобів.

Метод правового регулювання характеризується:

- колом суб'єктів, яких держава визнає правоздатними і дієздатними;

- змістом та обсягом правового статусу суб'єктів певних відносин;

- порядком формування, встановлення юридичних прав і обов'язків суб'єктів;

- ступенем визначеності змісту юридичнихправ і обов'язків;

- співвідношенням основних регулятивних засобів впливу на поведінку — повноважень (дозволів), обов'язків та заборон;

- порядком (процедурою) здійснення юридичних прав та обов'язків;

- способами примусового забезпечення прав іобов'язків.

49. Поняття, ознаки та структура системи законодавства.

Якщо поняття системи права відбиває суттєвувластивість змісту об'єктивного юридичного права,то поняття системи законодавства відображаєспецифіку його форми.

Система законодавства — це система всіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів даної держави.

Структура системи законодавства — це зумовлена системою права, інтересами держави та потребами практики правового регулювання внутрішня організація впорядкованих нормативно-правових актів (та інших письмових нормативно-правових

джерел), яка виражається в їх єдності й погодженості, а також у розподілі за галузями, інститутами та іншими групами законодавства.

Структура системи законодавства має два основних різновиди:

• галузева (розподіл нормативно-правовихактів за предметом правового регулювання);

• субординаційна або ієрархічна (розподіл нормативно-правових актів за певними групами залежно від юридичної сили (закони, укази та ін.).

Крім того, у федеративних державах системазаконодавства структурується на законодавство суб'єктів федерації (законодавство республік, штатів) та законодавство федеральне (союзне законодавство). Отже, в таких випадках утворюється щей федеративна структура законодавства (наприклад, у Російській Федерації).Перший різновид структури законодавства значною мірою наближається до структури системи права, проте повністю з нею не збігається, оскількизалежить не тільки від останньої, а й від інших соціальних чинників. Якщо система права формується цілком об'єктивно, то система законодавства завжди є результатом цілеспрямованої діяльностіпевних суб'єктів систематизації, а тому залежитьвід інтересів держави, потреб юридичної практики,

рівня розвитку юридичної науки, законодавчоїтехніки тощо.

50. Співвідношення системи законодавства та системи права.

Система права і система законодавства не є тотожними поняттями, між ними існує багато суттєвих відмінностей, що і дозволяє говорити про їх відносну самостійність.

Ми розуміємо під системою права його внутрішній склад, структуру права, інакше можна сказати – його зміст. Система законодавства є зовнішньою формою виразу системи права, тобто системою нпа. Отже, тісний зв’язок системи законодавства та системи права виявляється у тому, що вони співвідносяться як зміст і форма. Завдяки системі законодавства право набуває однієї із своїх основних ознак – формальної визначеності.

Система права має об’єктивний характер і обумовлена особливостями суспільних відносин, її елементами є норма, галузь, підгалузь, інститут. Зміни у системі права обумовлені розвитком суспільних процесів, які викликають появу нових галузей та інститутів.

У свою чергу, система законодавства – форма існування правових норм. Вона багато в чому залежить від волі законодавця, тобто є суб’єктивно зумовлена. Законодавство є диференційованою системою, заснованою на принципах субординації та координації її структурних компонентів.

Між системою права та системою законодавства є ряд відмінностей.

1) Система права є невидимою, оскільки відображає внутрішню будову права, а система законодавства є видимою, зовнішньою формою системи права.

2) Первинним елементом системи права є норма, а системи законодавства – стаття нпа.

3) Первинний елемент системи права – норма права – має трьохелементну структуру (гіпотеза, диспозиція, санкція), а первинний елемент системи законодавства – стаття закону, що містить нормативний припис, як правило, не включає в себе всіх трьох елементів логічної структури правової норми.

4) В системі права норми логічно розподіляються за галузями, підгалузями, інститутами права. У системі законодавства нпа об’єднані за галузями законодавства, які поділяються на інститути законодавства.

5) структурні елементи системи права не мають зовнішніх реквізитів: назв розділів, статей, глав тощо. Структурні елементи системи законодавства – нпа – мають назви розділів, глав, статей. Вони можуть включати преамбули, примітки, пояснення – положення, які за своєю сутністю не є нормами права.

6) Внутрішня структура системи права, яка будується за горизонтальною ознакою (з урахуванням предмета та методу правового регулювання), не завжди збігається із структурою системи законодавства. Система законодавства будується як на основі галузевого принципу, так і вертикально (ієрархічно), згідно з юридичною силою нпа, компетенції органу, що його приймає: закони – акти глави держави – акти вищих органів виконавчої влади – акти центральних органів виконавчої влади – акти органів виконавчої влади на місцях, акти органів місцевого самоврядування.

7) Система права має об’єктивний характер, система законодавства має характер суб’єктивний, тобто багато в чому залежить від волі законодавця.

51. Поняття та форми (види) систематизації нормативно-правових актів.

Здійснювати систематизацію законодавства необхідно, зокрема, для:

- встановлення й усунення дефектів законодавства;

- підвищення його ефективності;

- забезпечення зручності користування ним, полегшення пошуків юридичної норми, яка підлягає застосуванню чи реалізації;

- сприяння вивченню законодавства, а такожйого дослідженню.

Систематизація законодавства — це діяльність щодо зведення нормативно-правових актів (або їх елементів) у цілісний комплекс.

Систематизація законодавства здійснюється двома основними способами (шляхом інкорпорації і кодифікації).

Інкорпорація — це спосіб систематизації законодавства, який полягає в об'єднанні за певним критерієм групи нормативно-правових актів в одному збірнику.

Види інкорпорації:

1) за юридичним значенням — офіційна (підготовка і видання правотворчими органами або уповноваженими, за їх рішенням, організаціями збірників чинних нормативноправових актів: наприклад,Зібрання законодавства України) і неофіційна (підготовка і видання збірників нормативно-правовихактів неправотворчими органами або будь- якимиіншими організаціями чи особами);

2) за обсягом — загальна (генеральна), галузева, міжгалузева, спеціальна (за окремими інститутами однієї галузі законодавства);

3) за критерієм об'єднання нормативно-правових актів — предметна, хронологічна, суб'єктивна (залежно від органу, яким видано інкорпоровані акти) та ін.

Кодифікація законодавства — це спосіб його систематизації, який полягає у змістовній переробці й погодженні певної, пов'язаної спільним предметом регулювання групи юридичних норм та об'єднанні їх у єдиному нормативно-правовому акті.

Отже, така систематизація законодавства завжди має офіційний (правотворчий) характер.

Види кодифікації:

1) за обсягом — галузева, міжгалузева, спеціальна;

2) за формою вираження — основи (основні засади) законодавства, кодекс, статут, закон, положення та ін.

Консолідація — це поєднання, об'єднання нормативних актів різних епох і пристосування їх до нових економічних і політичних відносин. Так, в багатьох країнах Європи в XVI—XVII століттях відбулася рецепція (пристосування) римського цивільного права до нових відносин. Консолідація широко використовувалась в Англії.

Звід законів — це така систематизація, яка включає всі види систематизації (інкорпорацію, кодифікацію), в т.ч. і прийняття нових актів, яких не було раніше.

52. Зміст правових відносин.

Виходячи з того, що правовідносини – це поєднання фактичних суспільних відносин та юридичних норм розрізняють юридичний і фактичний зміст правовідносин. Ці сторони змісту правовідносин нерозривно пов'язані між собою. Юридичний зміст складають суб'єктивні права і обов'язки учасників правовідносин. Ці суб'єктивні права і обов'язки, як правило, закріплені в нормативно-правових актах і правовідносини змінюються на підставі законодавчих актів.

Суб’єктивне право – міра можливої поведінки, що належить уповноваженій особі для задоволення її інтересів і потреб, і яка забезпечується відповідними юридичними обов’язками інших (зобов’язаних) осіб.

Зміст суб’єктивного права включає можливість:

• діяти відповідно до свого бажання;

• вимагати певних дій від зобов’язаної сторони;

• користуватися соціальним благом, що закріплене суб’єктивним правом;

• звернутися до конкретного органу чи посадової особи за захистом свого права.

Юридичний обов’язок – накладена на зобов’язану особу й забезпечена можливістю застосування засобів державного примусу міра необхідної поведінки, яку вона повинна здійснювати в інтересах уповноваженої особи.

Зміст юридичного обов’язку полягає в необхідності:

• здійснення певних дій;

• утримання від здійснення певних дій, що суперечать інтересам інших осіб;

• вимагати здійснення або нездійснення певних дій відносно інших осіб;

• нести відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормами дій.

Фактичний зміст правовідносин - це реально здійснювані учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію їх суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

53. Поняття, ознаки та склад правовідносин.

Право не може існувати без правовідносин, вонореалізується в правовідносинах, живе і діє в них. Правовідносини — це кон­кретна форма буття права. Правовідносини безпосередньо пов'язані з державою і громадянським суспільством, з системою права і законодавства.

Правовідносини — це специфічні вольові суспільні відносини, що виникають на основі відповідних норм права, учасники яких взаємопов’язані суб’єктивними правами та юридичними обов’язками.

Ознаки правовідносин:

• вони є специфічними суспільними відносинами і виникають на основі норм права;

• характеризуються наявністю кількох сторін, які мають суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

• виникають між суб’єктами права;

• належать до сфери ідеологічних відносин як результат діяльності людини;

• здійснення суб’єктивних прав та дотримання юридичних обов’язків контролюється державою й забезпечується можливістю застосування державного примусу.

Зміст правовідносин. Виходячи з того, що правовідносини – це поєднання фактичних суспільних відносин та юридичних норм розрізняють юридичний і фактичний зміст правовідносин. Ці сторони змісту правовідносин нерозривно пов'язані між собою. Фактичний зміст правовідносин - це реально здійснювані учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію їх суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Юридичний зміст складають суб'єктивні права і обов'язки учасників правовідносин. Ці суб'єктивні права і обов'язки, як правило, закріплені в нормативно-правових актах і правовідносини змінюються на підставі законодавчих актів.

Для прикладу розглянемо найбільш розповсюджені правовідносини стосовно договору купівлі-продажу або оренди житлового приміщення. По договору купівлі-продажу в правовідносинах можна виділити такі елементи: суб’єкти — продавець і покупець; об'єктами правовідносин є майно, товари або інші цінності, які продає продавець і купує покупець; в зміст входять права і обов'язки продавця і покупця; продавець має пра­во продати майно (річ) і право вимагати гроші за вартість май­на, його обов'язок продати доброякісне майно (річ) і видати його покупцеві після того, як заплачено за майно; покупець має право вимагати продажу якісного майна (речі) і видачі його після сплати грошей, обов'язок покупця — заплатити за вартість даного майна.

Правовідносини мають складну будову: суб'єкти, об'єкти (матеріальні або духовні), зміст (юридичні права і обов'язки).

Суб'єктамиправовідносин можуть бути фізичні і юридичні особи, які повинні мати певні правові властивості — бути пра­воздатними, дієздатними і деліктоздатними.

Правоздатність — це здатність особи мати юридичні права і обов'язки. Вона наступає з моменту народження і втрачається зі смертю фізичної особи.

Дієздатність — це здатність своїми дія­ми набувати юридичні права і нести юридичні обов'язки. Вона виникає з дня повноліття — з 18 років, а якщо особи одружуються, то з дня одруження (з 17 років для жінок і 18 років для чоловіків). В окремих випадках шлюбний вік може бути змен­шений.

Деліктоздатність — це здатність особи нести юридичну відповідальність. Деліктоздатність не завжди співпадає з дієздатністю. В різних правовідносинах і в різних галузях права дієздатність наступає з різного віку.

Об'єктами правовідносин можуть бути матеріальні і духовні цінності. До матеріальних цінностей відносяться засоби вироб­ництва, майно, речі, гроші, цінні папери тощо. До духовних цінностей відносяться твори мистецтва, культури, життя, честь і гідність особи, авторські права тощо. Об'єктами правовідносин можуть бути ті об'єкти, які знаходяться в цивільному товарообігу, а також діяльність і поведінка суб'єктів.

54. Поняття та види суб'єктів правовідносин.

Суб'єкти (сторони) правовідносин — це учасники правового відношення, що володіють взаємними правами й обов'язками. Найчастіше таких сторін дві: продавці і покупець при купівлі-продажу; слідчий і свідок при виробництві допиту і т.п. Однак бувають і багатобічні правовідносини. Так, кожен громадянин із приводу своїх конституційних прав знаходиться в правовідносинах із всіма іншими суб'єктами, у тому числі і з державою: усі вони зобов'язані поважати його права, не перешкоджати їхньої реалізації.

Юридичною передумовою набуття учасником суспільного життя статусу суб'єкта правовідносин є наявність у нього принаймні правоздатності, а щодо певних правовідносин — ще й дієздатності.

Види суб'єктів правовідносин:

1) люди (фізичні особи) громадяни даної держави, іноземці (громадяни інших держав), бі-

патриди (громадяни двох держав), апатриди (особибез громадянства будь-якої держави);

2) об'єднання — державні (держава в цілому, їїорганізації - органи держави, державні установи,підприємства), громадські (громадські організації,рухи, органи громадської самодіяльності, громадські підприємства й установи);

3) соціальні спільноти — народ (нація), територіальні спільності (за адміністративно-територіальними одиницями, виборчими округами тощо), трудові колективи.

Так, громадяни є суб'єктами багатьох правовідносин: майнових, житлових, шлюбно-сімейних, кримінально-правових і ін. Держава вступає в міжнародно-правові, конституційно-правові, цивільно-правові (наприклад, із приводу об'єктів державної власності) і деякі інші.

Можливість того чи іншого суб'єкта бути учасником правовідносини визначаються його правосуб'єктністю, тобто здатністю бути суб'єктом права. Правосуб'єктність є особливою властивістю, політико-юридичним станом визначеної особи і включає три елементи:

— правоздатність — здатність мати суб'єктивні права і юридичні обов'язки;

— дієздатність — здатність реалізувати права й обов'язки своїми діями;

— деліктоздатність — здатність нести юридичну відповідальність за свої дії.

Важливою властивістю правосуб'єктності є її гарантованість державою: відповідні державні органи зобов'язані забезпечити кожному суб'єкту можливість повного і безперешкодного здійснення прав, а також виконання обов'язків, обумовлених його правосуб'єктністю. Як вказується в Міжнародному пакті про цивільні і політичні права, прийнятому ООН у 1966 р., “кожна людина, де б він не знаходився, має право на визнання його правосуб'єктності”.

Обсяг правосуб'єктності різних суб'єктів права різний. Для індивідуальних суб'єктів він в основному залежить від віку, громадянства, стану здоров'я. Так, з 18 років виникає пасивне виборче право і право на одруження, з 14 років — обов'язок нести відповідальність за здійснення найбільш небезпечних, а з 16 років — усіх злочинів і т.п. Громадяни даної держави мають великий обсяг прав у політичній сфері в порівнянні з іноземцями, у тому числі правом обирати і бути обраними в органи державної влади, правом займати ряд посад, у тому числі й в органах державного керування й ін., чого позбавлені іноземці й особи без громадянства.

Правосуб'єктність державно-територіальних утворень і їхнього населення, їхня можливість вступати в ті чи інші правовідносини визначаються міжнародно-правовими актами, Конституцією держави, іншими законами.

Правосуб'єктність органів держави, що володіють владними повноваженнями, визначається їхньою компетенцією, а правосуб'єктність організацій і індивідуальних суб'єктів, що здійснюють виробничу, комерційну й іншу господарську діяльність і зареєстрованих у встановленому порядку, — статусом юридичної особи. Обсяг компетенції і юридичного статусу залежить перш за все від цілей створення і діяльності державного органу чи юридичної особи.

Розрізняється три види правосуб’єктності: загальна (здатність бути суб'єктом права взагалі); галузева (здатність бути суб'єктом права відповідної правової галузі); спеціальна (здатність бути суб'єктом визначеної групи суспільних відносин у рамках конкретної галузі права).

І правоздатність, і дієздатність громадянина можуть бути обмежені тільки у випадках, установлених законом, і тільки в судовому порядку.

55. Правосуб’єктність: поняття та елементи.

Можливість того чи іншого суб'єкта бути учасником правовідносини визначаються його правосуб'єктністю, тобто здатністю бути суб'єктом права. Правосуб'єктність є особливою властивістю, політико-юридичним станом визначеної особи і включає три елементи:

— правоздатність — здатність мати суб'єктивні права і юридичні обов'язки;

— дієздатність — здатність реалізувати права й обов'язки своїми діями;

— деліктоздатність — здатність нести юридичну відповідальність за свої дії.

Важливою властивістю правосуб'єктності є її гарантованість державою: відповідні державні органи зобов'язані забезпечити кожному суб'єкту можливість повного і безперешкодного здійснення прав, а також виконання обов'язків, обумовлених його правосуб'єктністю. Як вказується в Міжнародному пакті про цивільні і політичні права, прийнятому ООН у 1966 р., “кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання його правосуб'єктності”.

Обсяг правосуб'єктності різних суб'єктів права різний. Для індивідуальних суб'єктів він в основному залежить від віку, громадянства, стану здоров'я. Так, з 18 років виникає пасивне виборче право і право на одруження, з 14 років — обов'язок нести відповідальність за здійснення найбільш небезпечних, а з 16 років — усіх злочинів і т.п. Громадяни даної держави мають великий обсяг прав у політичній сфері в порівнянні з іноземцями, у тому числі правом обирати і бути обраними в органи державної влади, правом займати ряд посад, у тому числі й в органах державного керування й ін., чого позбавлені іноземці й особи без громадянства. Люди, що страждають психічними захворюваннями, у встановленому законом порядку обмежуються в правах (у тому числі у виборчому праві, праві розпоряджатися своєю власністю і т.п.). Деякою мірою правосуб'єктність залежить і від інших обставин. Усе це обумовлює ту обставину, що при рівному правовому статусі громадян реальне правове положення кожного з них неодинакове.

Правосуб'єктність державно-територіальних утворень і їхнього населення, їхня можливість вступати в ті чи інші правовідносини визначаються міжнародно-правовими актами, Конституцією держави, іншими законами.

Правосуб'єктність органів держави, що володіють владними повноваженнями, визначається їхньою компетенцією, а правосуб'єктність організацій і індивідуальних суб'єктів, що здійснюють виробничу, комерційну й іншу господарську діяльність і зареєстрованих у встановленому порядку, — статусом юридичної особи. Обсяг компетенції і юридичного статусу залежить перш за все від цілей створення і діяльності державного чи органа юридичної особи.

Юридичні особи – організації, що мають особисте майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, виконувати обов’язки, бути позивачами в судах і нести юридичну відповідальність за свої дії.

Розрізняється три види правосуб’єктності: загальна (здатність бути суб'єктом права взагалі); галузева (здатність бути суб'єктом права відповідної правової галузі); спеціальна (здатність бути суб'єктом визначеної групи суспільних відносин у рамках конкретної галузі права).

Загальною правосуб'єктністю володіють усі суб'єкти. Зокрема, усі громадяни потенційно можуть стати носіями практично всіх прав і обов'язків.

Галузевою і спеціальною правосуб'єктністю володіють не всі особи. Суб'єктом кримінально-правових відносин, наприклад, можуть бути тільки громадяни й інші індивідуальні суб'єкти, але не організації, а суб'єктом відносин відповідальності за посадові злочини — тільки посадові особи і представники влади.

Варто мати на увазі, що право- і дієздатність розділяються тільки в цивільному праві. Цивільна правоздатність виникає з моменту народження (наприклад, право мати власність), а дієздатність з'являється пізніше — обмежена з 14 і повна з 18 років. В інших же галузях права право- і дієздатність нерозривні й утворять єдину праводієздатність.

І правоздатність, і дієздатність громадянина можуть бути обмежені тільки у випадках, установлених законом, і тільки в судовому порядку.

56. Поняття та види об'єктів правовідносин.

Об'єкт правовідношення — це певне особисте або соціальне благо, для здобуття і використання якого встановлюються взаємні юридичні права та обов'язки суб'єктів.Оскільки об'єкти правовідношення слугують джерелом, засобом безпосереднього задоволення потребсуб'єкта, то саме ними визначається, «вимірюється»у кожному випадку цінність правовідношення.

Під терміном “об'єкт” (від лат. “об‘єкт” — “предмет”) у філософії розуміється те, що протистоїть суб'єкту в його предметно-практичній і пізнавальній діяльності. У юридичних науках цей термін застосовується досить часто, але має свій, специфічний зміст. Зокрема, об'єкт правовідносин — це те, із приводу чого виникає, існує саме правове відношення. Так, власник суб'єктивного права може претендувати на надання йому іншою стороною якогось майна (грошей, речей і т.п.), володіти і розпоряджатися якимись цінностями і т.і.. Зобов'язана сторона правовідносини повинні надати йому відповідні чи речі не перешкоджати його діям за розпорядженням майном. Види об'єктів правовідносин:1) матеріальні:- фізичний стан людини;- фізичні дії уповноваженого суб'єкта;- фізичні дії зобов'язаного суб'єкта;- речі (засоби виробництва, предмети споживання, гроші тощо);- стан природних об'єктів, явищ;

2) нематеріальні:- морально-психологічний стан людини;- певні соціальні властивості і риси об'єднань,спільностей;- духовні цінності.Матеріальні блага — гроші, цінності, речі, інше майно і т.п. Такі об'єкти типові для цивільно-правових відносин.

Нематеріальні блага — життя, здоров'я, честь і гідність людини, її воля і безпека, недоторканість особи, почесні звання й ін. Нематеріальні блага є об'єктом охорони в кримінально-правових відносинах, вони типові для процесуальних, трудових і деяких інших правовідносин.Культурні цінності й інші нематеріальні результати людської праці — твори мистецтва і літератури, винаходи, наукові відкриття, різного роду послуги, тобто результати духовної творчості людей, соціального і побутового обслуговування. Вони є як об'єктом цивільно-правових, трудових і інших відносин, так і об'єктом кримінально-правового захисту.Документи — паспорти, дипломи, посвідчення, протоколи слідчих дій, адміністративні протоколи і т.п. Ці об'єкти найбільш типові для адміністративних і процесуальних відносин.

Особливе місце серед об'єктів правовідносин займають дії людей. Вони можуть бути і “самостійним”, не зв'язаним з іншими об'єктом. Такі об'єкти бувають, наприклад, у процесуальних і цивільно-правових відносинах — явка особи за викликом компетентних органів, дача показань свідком, перевезення пасажира, збереження й ін. Більшість вчених справедливо вважає, що людина не може бути об'єктом правовідносини (на відміну від минулого, коли раб чи кріпак був таким об'єктом і міг бути проданий чи подарований). Навіть у тих випадках, коли в рамках сімейного права між батьками у випадку їх розлучення виникає спір, у кого з них повинна залишитися дитина, то об'єктом правовідносини буде не дитина, а відповідні дії і нематеріальні блага — можливість повсякденно спілкуватися з цією дитиною т.п.

57. Поняття та класифікація юридичних фактів.

Юридичний факт - це передбачена гіпотезою правової норми конкретна обставина, з настанням якої витікають, змінюються або припиняються правові відносини.

Види юридичних фактів:

1) за юридичними наслідками - правостворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі;

2) за складом - прості, складні (юридичнісклади);

3) за характером тривання в часі — одноактні (дискретні), наприклад, купівля-продаж речі;триваючі (процесуальні), тобто так звані юридичністани (наприклад, перебування в шлюбі);

4) за наявністю волі - дії (відбуваються як результат волевиявлення відповідних осіб), події (трапляються незалежно від волі суб'єктів).

Юридичні факти, які є діями, залежно від відповідності їх приписам правових норм поділяються на:

- правомірні (тобто дії, які відповідають юридичним приписам):

а) юридичні акти, тобто правомірні дії, які чиняться зі спеціальною метою викликати певніюридичні наслідки (наприклад, прийняття судомрішення у справі, складання людиною заповіту);

б) юридичні вчинки, тобто правомірні дії, якітакої мети спеціально не мають (скажімо, малювання художником картини для особистого користування, відправлення листа поштою);

- неправомірні (дії, які суперечать юридичним приписам):

а) винні, тобто правопорушення (злочинні, різноманітні проступки);

б) безвинні — так звані правові аномалії;

5) за онтологічним статусом - факти (акти),які обґрунтовані обставинами:

а) реальними і б) уявними (презумпціями).

Правова презумпція - це закріплене в законодавстві припущення про наявність або відсутність певних юридичних фактів, яке може призвести до виникнення, зміни або припинення правовідносин.

Види правових презумпцій:

презумпції, що не можуть бути спростовані (неспростовні),— це такі припущення щодо існування певного факту, які не потребують доведення і не підлягають сумнівам, спростуванню (наприклад, презумпція недієздатності неповнолітньої особи);

презумпції, що можуть бути спростовані (спростовні),— це такі припущення щодо існування певного факту, які мають юридичне значення доти, доки щодо цього факту не буде встановлено інше (наприклад, презумпція невинності особи, презумпція батьківства).

58. Види правових відносин та критерії їх класифікації.

Правове відношення — це передбачене юридичною нормою ідеологічне суспільне відношення, яке виражається у взаємних юридичних правах і обов'язках суб'єктів права.

Соціальне призначення правовідносин — створювати суб'єктам права конкретні соціальні можливості для задоволення певних їхніх потреб або власними діями, або діями інших суб'єктів. Такі можливості й забезпечуються налагодженням суспільних зв'язків у вигляді взаємних юридичних прав і обов'язків відповідних суб'єктів.

Види правовідносин:

1) за галузевою ознакою — конституційні, цивільні, трудові, кооперативні, сімейні, кримінальні та ін.;

2) залежно від визначеності кількості суб'єктів — загальні (кількість уповноважених або зобов'язаних суб'єктів не визначена), конкретні (кількість зазначених суб'єктів точно визначена);

3) за кількісним складом суб'єктів — прості(правовідносини лише між двома суб'єктами), складні (правовідносини між трьома і більше суб'єктами);

4) залежно від елемента юридичної норми (диспозиції або санкції), на основі якого виникаютьправовідносини,— регулятивні, охоронні;

5) за характером поведінки зобов'язаного суб'єкта — активні (зобов'язаний суб'єкт мусить вчинити певні дії), пасивні (зобов'язаний суб'єкт повинен утриматися від вчинення тих чи інших дій);

6) залежно від розподілу прав та обов'язків між сторонами правовідношення — односторонні (кожна зі сторін має або права, або обов'язки), двосторонні(кожна зі сторін має як права, так і обов'язки).

7) По методу правового регулювання правовідносини можуть бути договірні і управлінські (державно-владні).

8) По характеру відносин, які можуть регулюватись національ­ною системою права і нормами міжнародного права, — внутрішні правовідносини і міжнародні правовідносини.

59. Поняття та елементи правового статусу особи.

Правовий статус особи — це комплекс її суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. Правовий статус може бути загальним, спеціальним та індивідуальним.

Загальний правовий статус складається з основних (конституційних) прав і обов'язків громадянина. Він характеризує загальні й рівні можливості, вихідні позиції всіх тих людей, які є громадянами даної держави.

Спеціальний правовий статус складається з особливих, своєрідних (додаткових) прав і обов'язків певної групи суб'єктів, наприклад, студентів,пенсіонерів, військовослужбовців. Він характеризує «групові» можливості людей.

Індивідуальний правовий статус складаєтьсяз прав та обов'язків окремої,персоніфікованої особи, які вона має на даний час. Цей статус характеризуєіндивідуалізовані юридичні можливостісуб'єкта у певний момент його існування.

Особливості і тенденції розвитку правового статусу особи у державі соціально-демократичноїорієнтації:

- збільшення обсягу (кількості) прав людини,що закріплюються в юридичних нормах;

- рівність правового статусу всіх громадян, відсутність соціально необґрунтованих юридичнихпривілеїв та винятків;

- збагачення соціального (зокрема, матеріального) змісту юридичних прав особи;

- посилення соціальної та державної захищеності, гарантованості правового статусу особи.

Основним об'єктом піклування та захисту держави стають, як правило, ті люди, котрі визнаються її громадянами. Громадянином держави є особа,яка законом визнається юридичне пов'язаною з даною державою, начебто «приналежною» до неї.

Громадянство - це соціально-правова (юридична) властивість людини, що полягає у передбаченому законом її зв'язку з даною державою, який зумовлює їхні взаємні юридичні права й обов'язки.

У першу чергу, саме своїм громадянам державамає надавати захист, піклуватись про забезпеченняїхніх основних, «природжених» прав. Тому якщоправа людини розглядаються у зв'язці з правамигромадянина, це створює найбільш надійну підставу

для визначення її законних (юридичних) можливостей у суспільстві, для оцінки того, настільки законодавство держави відповідає правам людини. Мабуть,не випадково один з перших, прийнятих у Франціїще у XVIII ст. державних актів з цього питання, мав

назву «Декларація прав людини і громадянина».У кожній державі основні права людини закріплюються насамперед у її основному законі — конституції. Це спостерігається, наприклад, в усіх колишніх конституціях нашої держави — Конституції Української Народної Республіки (1918 рік).Конституціях УРСР (1919, 1929, 1937, 1978 рр.),

та й у чинній Конституції України (1996 р.).У поточних законах та в інших (підзаконних)нормативно-правових актах передбачаються юридичні процедури,«механізми» здійснення, реалізації на практиці конституційне закріплених основних прав людини.

60. Поняття та форми реалізації норм права

Втілення у життя правил поведінки, що становлять зміст права, здійснюється у процесі реалізації норм права, тобто поведінки суб'єктів права відповідно до вимог (заборони, дозволу, зобов'язання) норм права. Отже, реалізація норм права — це втілення положень правових норм у фактичній поведінці (діяльності) суб'єктів права. Інакше кажучи, реа­лізація норм права — це втілення виключно правомірної поведінки, різноманітний процес практичного здійснення правових вимог у діяльності тих або інших суб'єктів. Саме через реалізацію норм права досягається результат, зміст якого був закладений законодавцем при виданні норми права. Тому своєчасна і точна реалізація правових норм — це найважливіша передумова додержання та зміцнення правопорядку.

Реалізацію норм права як особливий процес можна роз­глядати з об'єктивного і суб'єктивного боку. Об'єктивний бік реалізації норм права являє собою виконання пра­вомірних діянь у місцях і в терміни, передбачені нормами права. Суб'єктивний — виявляє ставлення суб'єкта до пра­вових вимог і стан його волі у момент здійснення дій, що вимагаються правом. Адже при зникненні бажання щодо забезпечення відповідності своєї поведінки до правових ви­мог припиняється процес реалізації права.

Норми права можуть бути реалізовані у різних формах: у правовідносинах і поза ними, з участю державних ор­ганів та без останніх. Форма реалізації права залежить від особливостей гіпотез і диспозицій правових норм, специ­фіки суспільних відносин, які ними регулюються, харак­теру поведінки суб'єктів, які реалізують правові норми. Відповідно до цього розрізняють такі форми реалізації норм права: додержання, виконання, використання та за­стосування правових норм.

Додержання норм права — це форма реалізації норм права, яка знаходить свій вираз в узгодженні суб'єктами своєї поведінки з нормами-заборонами. Інакше кажучи, сутність додержання норм права полягає у тому, що суб'єкт утримується від порушення заборон, які містяться у тих чи інших правових нормах. Характерна риса даноїформи — пасивна поведінка суб'єктів: вони не чинять дій, що заборонені нормами права, І таким чином виконують правові заборони. Як приклад додержання норм права — утримання громадянина від спроб вивезти за межі країни предмети, заборонені для вивозу. Саме в цьому виявляється соціальна користь даної форми реалізації права.

Виконання норм права — це форма їх реалізації, що знаходить свій вираз у діях суб'єктів щодо здійснення зобов'язуючого припису права. Якщо норма права містить обов'язок, то простого утримання суб'єкта від вчинення певних дій вже недостатньо. Більше того, в деяких випад­ках воно може кваліфікуватись як протиправна поведінка. Особливою рисою виконання норм права є активна по­ведінка суб'єктів: вони чинять дії, відповідні до юридичних норм, тобто виконують покладені на них активні обов’язки. Як приклад може бути норма, що зобов'язує батьків утримувати неповнолітніх дітей і забезпечити їм певний рівень освіти.

Використання норм права - ця форма реалізації норм права полягає у здійсненні тими або іншими суб'єктами повноважень, наданих їм нормами права. Для використан­ня норм права характерна поведінка суб'єктів, яка сто­сується використання юридичних можливостей, втілених у суб'єктивних правах. Здійснюючи, наприклад, продаж чи дарування якої-небудь речі, власник здійснює своє право володіння, користування і розпорядження майном шляхом використання прав, наданих йому відповідною нормою права. Особливістю використання норм права є те, що суб'єкт сам вирішує, використовувати чи утриматись від використання суб'єктивного права, що йому належить. На відміну від додержання і виконання норм права, які мо­жуть бути як добровільними, так і примусовими, його використання може бути лише добровільним.

61. Застосування норм права як особлива форма їх реалізації: поняття та підстави.

Четвертою формою реалізації норм права є його застосу­вання, що характеризується низкою ознак, які суттєво відрізняють цю форму від додержання, виконання і вико­ристання норм права. По-перше, застосування норм пра­ва - це діяльність, яка здійснюється лише відповідними державними органами чи за їх делегуванням громадськими структурами. Громадяни не можуть бути суб'єктами застосування норм права. У випадках, коли державні органи передають частину своїх повноважень окремим особам, у процесі застосування норм права ці особи виступають як представники відповідних державних органів, а не як гро­мадяни. Правозастосовну діяльність здійснюють державні органи, посадові особи і, у деяких випадках, громадські організації. В дійсності застосування норм права здійснює­ться декількома правозастосовчими органами. Так, по кримінальній справі дії по застосуванню норм права здій­снюють: органи розслідування — суд — виправні установи.

По-друге, застосуванню норм права притаманний дер­жавно-владний характер. Застосування — один із видів державної діяльності і здійснюється від імені держави або уповноважених нею суб'єктів і тому є обов'язковим для всіх адресатів.

По-третє, застосування норм права завжди має актив­ний творчий характер, про що свідчить багатостадійність цього процесу.

По-четверте, правозастосування здійснюється у певних процесуальних формах. В одних випадках норми щодо по­рядку розгляду справ дуже деталізовані І утворюють са­мостійні процесуальні галузі права (наприклад, криміналь­но-процесуальне право), в інших — лише встановлюється певна процедура вирішення окремих справ (прийом на роботу, призначення пенсії і т, ін.).

По-п'яте, процес застосування норм права завершується виданням правозастосовчого акта, в якому фіксуються індивідуально-конкретні правові приписи.

Виходячи з викладеного слід визначити, що застосуван­ня норм права — це спрямована на реалізацію норм права і здійснювана в спеціально встановлених формах держав­но-владна, творчо-організуюча діяльність державних орга­нів І уповноважених державою громадських органів щодо прийняття індивідуально-конкретних правових приписів з метою вирішення конкретної справи.

Необхідність застосування норм права зумовлена випад­ками; а) коли правові відносини можуть виникнути або змінитися лише за рішенням державного органу (наприк­лад, зарахування на навчання до навчального закладу, призов на службу до Збройних Сил); б) коли правовід­носини, що виникають між сторонами, настільки важливі для суспільства, що в кожному випадку їх слід контролю­вати з точки зору законності та закріплювати спеціальним рішенням компетентного органу (рішення відповідного органу про дозвіл приватизації громадянином житла, реєстрація нотаріальним органом заповіту тощо); в) коли для виникнення певних правовідносин потрібне офіційне потвердження наявності або відсутності конкретних фактів (визнання батьківства, визнання померлим тощо); г) коли виникає суперечка, яка має юридичне значення, з приводу певних фактів або відносин і сторони самі не можуть дійти узгодженого рішення (поділ майна); д) у випадках, коли слід вдаватися до мір державного примусу (наприклад, конфіскація майна, стягнення штрафу). Адже державний примус у правовій сфері набирає чинності не автоматично. Норми права лише передбачають можливість державного примусу, а реально він застосовується відповідними дер­жавними органами.

Отже, в процесі застосування норм права уповноваже­ний орган за допомогою індивідуальних актів вирішує два завдання: а) організації виконання приписів норм права, їх позитивного виконання; б) забезпечення відповідної реакції на порушення або неналежне виконання норм права.

Застосування норм права буде вірним лише тоді, коли цей процес відповідає таким умовам: а) він повинен бути законним. Тобто, коли весь процес застосування конкрет­ної норми права відбувається саме в межах, визначених відповідними правовими нормами; б) він повинен бути обґрунтованим, тобто має застосовуватися норма права, передбачена для даного конкретного випадку. Обґрунтованість правозастосування передбачає точне і своєчасне виконання вимог правових норм, виключення випадків сва­вілля правозастосовувачів, невмотивованість правозастосовчих рішень.

62. Стадії правозастосування.

Процес застосування норм права може починатися за ініціативою самого правозастосовувача, вказівкою вищесто­ящого органу або за заявами зацікавлених суб'єктів і яв­ляє собою систему послідовних дій, певні однорідні групи яких об'єднуються у так звані стадії правозастосування. У різних дослідженнях визначається різна кількість стадій процесу застосування норм права. На думку авторів, до­цільно виокремити такі самостійні стадії цього процесу.

Перша стадія — це встановлення та аналіз фактичних обставин справи або ситуації, що потребує врегулювання чи вирішення. На цій стадії застосування правових нормналежить встановити, яка дія, подія відбулись та чи мають вони юридичне значення. Всю сукупність обставин, які підлягають встановленню, можна віднести до трьох основ­них груп: а) фактичні обставини, з якими нормами права пов'язано виникнення юридичних наслідків; б) дані, які характеризують особистість суб'єктів, причетних до розгля­ду відповідної справи; в) обставини, що спонукали суб'єк­тів до певної поведінки (правомірної або протиправної). При цьому до уваги беруться умови, мотиви юридичне значущої поведінки.

Перша стадія — це вихідна стадія процесу правозастосу­вання, адже саме уточнення, оцінка фактичних обставин справи, які мають юридичне значення, тягнуть за собою юридичну оцінку фактів, що встановлюються. Метою цієї стадії є встановлення об'єктивної істини, і по своїй суті ця стадія являє собою процесуальну діяльність, яка знаходить вираз у збиранні, перевірці та оцінці відповідних доказів по справі та їх джерел. При цьому методи і засоби, що застосовуються при встановленні та дослідженні обставин справи, повинні бути: дозволені правом; етичні; наукові; ефективні.

Друга стадія зводиться до вибору та встановлення автентичності тексту норми права (юридична кваліфі­кація). На цій стадії встановлюється, на основі змісту якої норми права повинна розглядатися дана конкретна ситу­ація. Правова (юридична) кваліфікація виявляється як оцінка відповідних життєвих фактів з погляду їх значення для права, тих наслідків, які наберуть сили на основі відповідних правових вимог. Інакше кажучи, юридична (правова) кваліфікація — це встановлення тотожності (подібності) ознак конкретної поведінки суб'єктів тим оз­накам, які зафіксовано у нормі права.

При виборі норми права, що передбачала б обстави­ни, які слід урегулювати, треба встановити автентичність правової норми: упевнитись, що текст норми, яка вико­ристовується, не був змінений у встановленому порядку, чи є вона чинною у даний момент. Для цього треба ко­ристуватися лише офіційно виданими текстами. Взагалі, кожну обрану для застосування норму права слід до­сліджувати в таких напрямах: а) чи була чинною норма права на момент, коли відбувалися обставини, що до­сліджуються; б) чи чинна вона на момент розглядання конкретної справи; в) чи чинна вона на території, де розглядається справа; г) чи поширюється її чинність на суб'єктів, які пов'язані з цією справою; д) чи є текст норми, який застосовується, автентичним її офіційно вста­новленому змісту.

Тлумачення норм права. На цій стадії встановлюється державна воля правотворчого органу, що виражена у нормі права. Тлумачення права означає переклад його абстракт­них приписів на більш зрозумілу і доступну мову конкрет­них понять і висновків. Поняття тлумачення права охоп­лює єдність двох процесів: усвідомлення і роз'яснення змісту норм права, державної волі, яка в ній виражена. Усвідомлення — це внутрішній розумовий процес, що не виходить за межі свідомості самого інтерпретатора. Роз’яснення — це викладення сенсу і змісту державної волі і вираження її назовні. Отже, тлумачення норм права — це діяльність суб'єктів щодо усвідомлення і роз'яснення змісту правових норм.

Третя стадія — це прийняття рішення по справі. Ця стадія пов'язана із застосуванням норм права, на яких оформлюються результати всієї правозастосовчої діяльності. Прийняте рішення знаходить свій вираз в акті застосуван­ня права, тобто у виданні індивідуального акта владного характеру, що встановлює права і обов'язки конкретних суб'єктів (вирок, наказ, рішення і т. ін.). Отже, акти за­стосування норм права виступають як один із засобів дер­жавного керівництва і засіб вирішення юридичних справ, що виконує функції індивідуального регулювання по­ведінки суб'єктів в конкретних правових відносинах. Ак­ти застосування норм права характеризуються такими ознаками:

— це офіційний акт компетентного органу, що виражає волю держави і уособлює однобічне волевиявлення уповно­важеного органу;

— він має обов'язкове значення;

— акт застосування завжди має індивідуальний ха­рактер;

— він може відігравати роль юридичного факту, тобто сприяти виникненню, зміні та ліквідації правовідносин;

— це акт, що виданий на основі і у відповідності до норм права, які застосовуються;

— він містить індивідуально-конкретне, державно-владне веління (розпорядження);

— він видається у певній формі і у передбаченому законом порядку;

— він має юридичну силу і забезпечується відповідними засобами.

Акти застосування норм права різняться від норматив­них актів за такими ознаками: нормативні акти містять норми права, тобто приписи до невизначеного кола осіб. Для них характерні формулювання типу: "Кредитор не має права вимагати...", "Прокурор зобов'язаний розгляну­ти..." і т. ін. Акти застосування містять індивідуальні при­писи, що адресовані персонально до зазначених у них осіб та організацій; нормативні акти характеризуються мож­ливістю неодноразової їх реалізації. Акти застосування щодо конкретного життєвого випадку мають одноразову чинність.

Четверта стадія застосування норм права — заключ­на, на якій здійснюються фактичні дії, завдяки чому норма права, її настанови впроваджуються у життя. Наприклад, студент, зарахований до вузу, починає навчання у на­вчальному закладі; пенсіонер фактично одержує пенсію, яку йому нараховано.

Важливе одне — послідовне додержання принципу за­конності на кожній із стадій реалізації норм права.

63. Вимоги щодо правильного застосування норм права.

Необхідність застосування норм права зумовлена випад­ками; а) коли правові відносини можуть виникнути або змінитися лише за рішенням державного органу (наприк­лад, зарахування на навчання до навчального закладу, призов на службу до Збройних Сил); б) коли правовід­носини, що виникають між сторонами, настільки важливі для суспільства, що в кожному випадку їх слід контролю­вати з точки зору законності та закріплювати спеціальним рішенням компетентного органу (рішення відповідного органу про дозвіл приватизації громадянином житла, реєстрація нотаріальним органом заповіту тощо); в) коли для виникнення певних правовідносин потрібне офіційне потвердження наявності або відсутності конкретних фактів (визнання батьківства, визнання померлим тощо); г) коли виникає суперечка, яка має юридичне значення, з приводу певних фактів або відносин і сторони самі не можуть дійти узгодженого рішення (поділ майна); д) у випадках, коли слід вдаватися до мір державного примусу (наприклад, конфіскація майна, стягнення штрафу). Адже державний примус у правовій сфері набирає чинності не автоматично. Норми права лише передбачають можливість державного примусу, а реально він застосовується відповідними дер­жавними органами.

Отже, в процесі застосування норм права уповноваже­ний орган за допомогою індивідуальних актів вирішує два завдання: а) організації виконання приписів норм права, їх позитивного виконання; б) забезпечення відповідної реакції на порушення або неналежне виконання норм права.

Застосування норм права буде вірним лише тоді, коли цей процес відповідає таким умовам: а) він повинен бути законним. Тобто, коли весь процес застосування конкрет­ної норми права відбувається саме в межах, визначених відповідними правовими нормами; б) він повинен бути обґрунтованим, тобто має застосовуватися норма права, передбачена для даного конкретного випадку. Обґрунтованість правозастосування передбачає точне і своєчасне виконання вимог правових норм, виключення випадків сва­вілля правозастосовувачів, невмотивованість правозастосовчих рішень.

64. Акти застосування норм права: поняття та класифікація.

Третя стадія застосування норм права— це прийняття рішення по справі. Ця стадія пов'язана із застосуванням норм права, на яких оформлюються результати всієї правозастосовчої діяльності. Прийняте рішення знаходить свій вираз в акті застосуван­ня права, тобто у виданні індивідуального акта владного характеру, що встановлює права і обов'язки конкретних суб'єктів (вирок, наказ, рішення і т. ін.). Отже, акти за­стосування норм права виступають як один із засобів дер­жавного керівництва і засіб вирішення юридичних справ, що виконує функції індивідуального регулювання по­ведінки суб'єктів в конкретних правових відносинах. Ак­ти застосування норм права характеризуються такими ознаками:

— це офіційний акт компетентного органу, що виражає волю держави і уособлює однобічне волевиявлення уповно­важеного органу;

— він має обов'язкове значення;

— акт застосування завжди має індивідуальний ха­рактер;

— він може відігравати роль юридичного факту, тобто сприяти виникненню, зміні та ліквідації правовідносин;

— це акт, що виданий на основі і у відповідності до норм права, які застосовуються;

— він містить індивідуально-конкретне, державно-владне веління (розпорядження);

— він видається у певній формі і у передбаченому законом порядку;

— він має юридичну силу і забезпечується відповідними засобами.

Акти застосування норм права різняться від норматив­них актів за такими ознаками: нормативні акти містять норми права, тобто приписи до невизначеного кола осіб. Для них характерні формулювання типу: "Кредитор не має права вимагати...", "Прокурор зобов'язаний розгляну­ти..." і т. ін. Акти застосування містять індивідуальні при­писи, що адресовані персонально до зазначених у них осіб та організацій; нормативні акти характеризуються мож­ливістю неодноразової їх реалізації. Акти застосування щодо конкретного життєвого випадку мають одноразову чинність.

65. Прогалини в праві та шляхи їх усунення. Аналогія права і аналогія закону.

Прогалини в праві — це відсутність норм права (або їх частин), що регулюють конкретне суспільне відношення утому випадку, якщо воно підлягає сфері правового регулю­вання. Дійсна прогалина в праві існує тоді, коли певне питання повинно розв'язуватись юридичними засобами, але правом таке розв'язування не передбачено. Прогали­ною законодавства про освіту може бути визнана відсут­ність норм, що встановлюють відповідальність батьків, які утруднюють своїм дітям можливість відвідувати школу. Прогалиною кримінального права є відсутність норми про відповідальність жінок за зловживання алкоголем або нар­котиками в період вагітності чи годування дитини, яке призвело до смерті або каліцтва дитини.

Найбільш ефективним засобом усунення прогалин у праві є видання компетентним органом правових норм, яких бракує. Однак такий шлях правотворення не завжди прийнятний, адже він досить складний і займає великий проміжок часу. Тому в деяких випадках прогалини в праві можуть бути усунені за допомогою таких прийомів, як застосування аналогії закону і права. Аналогія закону — це застосування для урегулювання даних відносин закону, що регулює аналогічні (близькі за змістом) відносини. Так, Кримінально-процесуальним кодексом не передбачена мож­ливість відводу громадського обвинувача. Але він містить статтю щодо регулювання порядку відводу державного об­винувача. На її основі і вирішується перше питання.

У випадках, коли суспільні відносини прямо не врегу­льовані ніякими нормами права і відсутні норми, що регу­люють схожі відносини, застосовують аналогію права, тоб­то вирішення конкретної справи на основі загальних ідей і принципів права (гуманізму, справедливості, рівноправ'я і т. ін.). Слід брати до уваги, що аналогія закону, і особливо аналогія права, мають обмежену сферу використання, їх застосування повністю виключене при вирішенні питання про притягнення до кримінальної або адміністративної відповідальності, що можуть виникнути виключно при скоєнні суспільне небезпечних діянь, передбачених зако­ном. У той же час аналогія припустима в цивільному, трудовому і в деяких інших галузях права. Але в кожному конкретному випадку рішення, що було прийняте за допо­могою використання аналогії закону чи права, має значен­ня виключно для даного конкретного випадку.

66. Поняття, ознаки та необхідність тлумачення норм права.

Тлумачення норм права. На цій стадії встановлюється державна воля правотворчого органу, що виражена у нормі права. Тлумачення права означає переклад його абстракт­них приписів на більш зрозумілу і доступну мову конкрет­них понять і висновків. Поняття тлумачення права охоп­лює єдність двох процесів: усвідомлення і роз'яснення змісту норм права, державної волі, яка в ній виражена. Усвідомлення — це внутрішній розумовий процес, що не виходить за межі свідомості самого інтерпретатора. Роз’яснення — це викладення сенсу і змісту державної волі і вираження її назовні. Отже, тлумачення норм права — це діяльність суб'єктів щодо усвідомлення і роз'яснення змісту правових норм.

Необхідність тлумачення норм права на практиці обу­мовлена причинами, основними з яких є: а) невідповідність юридичних норм фактичним умовам життя. Так, не вик­лючено виникнення відносин, які не існували або не були помітними на момент видання норм права, але з часом стають такими, що підпадають під її дію. Прикладом може бути виникнення і поширення останніми роками такого різновиду хуліганства, як радіо хуліганство, на яке в ре­зультаті тлумачення норми права поширюється дія ст. 206 КК України; б) юридичні норми часом містять спеціальні правові поняття, визначення, які мають багатозначний ха­рактер. Так, людині без юридичної підготовки нелегко виз­начити, хто може бути власником "джерела підвищеної небезпеки", та й саме це поняття непідготовленій відпо­відним чином особі нічого конкретного не дає; в) у нормах права часом використовуються оцінні поняття, що виража­ють лише соціальне значення тих чи інших явищ. Тому без спеціальної підготовки важко визначити, які дії є "особливо жорстокі", що означають "тяжкі наслідки", "ма-лозначуще діяння", "суттєва новизна" і т. ін.; г) нерідко зустрічаються нечіткість, недбалість, недогляд правотвор-чих органів при оформленні своїх думок у нормах права. Часом їх воля знаходить свій вираз вельми схематично, деякі ознаки складу правопорушень взагалі не називаються (наприклад, та або інша форма вини) і встановити їх можна тільки тлумаченням норм права; д) необхідність тлумачення норм права іноді випливає із змісту самого нормативного акта. Мова йде про випадки, в яких правотворчий орган використовує вирази "і т. д.", "і т. п.", "інші", "тощо". Встановити їх істинне значення можна лише за допомогою тлумачення.

67. Тлумачення норм права за суб’єктами.

За суб'єктами тлумачення поділяється на офіційне та неофіційне. Офі­ційне тлумачення — це сформульоване у спеціальному акті роз'яснення змісту і мети правових норм, яке здій­снюється уповноваженим органом і має загальнообов'язко­ве значення. Відтак, офіційне тлумачення виступає як своєрідна загальнообов'язкова директива щодо вірного, правильного розуміння і застосовування певної норми. Офіційне тлумачення, в свою чергу, поділяється на норма­тивне і казуальне.

Нормативне тлумачення норм права характеризується загальнообов'язковістю, поширенням на широке коло суспільних відносин і можливістю неодноразового викори­стання в юридичній практиці. Існують два різновиди нор­мативного тлумачення: аутентичне, при якому зміст нор­ми права роз'яснює той же орган, який її установив, і легальне, коли загальнообов'язкове тлумачення змісту дає орган, який дану норму не встановлював, але відповідним чином на це уповноважений (наприклад, тлумачення, що даються у постановах пленумів Верховного Суду України).

Казуальне тлумачення стосується певних осіб, до уваги беруться конкретні обставини, і є обов'язковим лише для осіб, щодо яких воно провадиться. Казуальне тлумачення буває судове, яке здійснюється судовими органами при розгляді конкретних справ і знаходить свій вираз у виро­ках чи рішеннях по цих справах, і адміністративне, що здійснюється міністерствами, відомствами, місцевою дер­жавною адміністрацією. Як приклад казуального адмі­ністративного тлумачення може бути наказ міністра у зв'язку з розглядом конкретної скарги. Найчастіше акт казуального тлумачення є складовою частиною правозастосовчого акта, яким вирішується конкретна юридична справа,

Неофіційне тлумачення не має загальнообов'язкової си­ли і поділяється на доктринальне, компетентне і повсяк­денне. Доктринальне тлумачення — це тлумачення норм права науковцями і науково-дослідними закладами у стат­тях, монографіях, наукових коментарях практики, усних або письмових обговореннях проектів нормативних актів. Воно не має обов'язкової сили, його переконливість базується на очевидній достовірності, авторитеті вчених. Во­но суттєво впливає на правотворчу та правозастосовчу діяльність. Компетентне тлумачення — це тлумачення, яке здійснюють особи, обізнані з правом. У більшості ви­падків це юристи-практики: посадові особи державного апарату, адвокати тощо. Консультації в газетах з окремих питань права, вечори запитань та відповідей на правові теми — все це відноситься до неофіційного компетентного тлумачення норм права. Повсякденне тлумачення — це тлумачення норм права всіма суб'єктами права. Його зна­чення для правозастосовчої діяльності пов'язано з виявлен­ням правової свідомості широкого кола суб'єктів пра­вовідносин.

68. Тлумачення норм права за обсягом їх правового змісту.

Для виявлення співвідношення між текстуальним вира­зом правової норми і її дійсним змістом застосовують тлу­мачення норм права з точки зору обсягу їх змісту. Воно поділяється на буквальне (адекватне), розширене і обме­жувальне. Буквальне (адекватне) тлумачення — це тлу­мачення, при якому дійсний зміст правової норми ро­зуміється у повній відповідності до її текстуального виразу. Розширене тлумачення — це тлумачення, при якому дій­сний зміст правової норми слід розуміти ширше за його буквальний текстуальний вираз. Як приклад такого тлума­чення може бути розуміння норми, яка вказує на те, що "Судді незалежні і підпорядковуються лише закону". І хоча в ній не говориться про народних засідателів, на них як на членів суду також поширюється принцип незалеж­ності. Обмежувальне тлумачення — це тлумачення, при якому дійсний зміст правової норми розуміється вужче за його текстуальний вираз. Як обмежувальне тлумачення є норма Кодексу про шлюб та сім'ю, в якій встановлюється, що "Повнолітні діти зобов'язані утримувати непрацездат­них батьків, які потребують допомоги, і піклуватися про них". Ознайомившись з нею, ми розуміємо, що цей обов'язок не може бути накладений на дітей, котрі, хоча вже і стали повнолітніми, але самі є непрацездатними.

69. Способи тлумачення норм права.

Тлумачення норм права здійснюється за допомогою пев­них прийомів і засобів, які допомагають розуміти дійсний зміст норм права. Найуживанішими з них є:

Мовне (граматичне) тлумачення — це усвідомлення дійсного змісту правових норм шляхом дослідження їх з точки зору значення словесних формулювань, правил гра­матики та синтаксису. Класичним прикладом застосування граматичного тлумачення є завдання з формулою: "Стратити неможливо помилувати". Від того, де в ній ставити кому або тире, залежить вибір одного з двох взаємовиключаючих варіантів поведінки.

Логічне тлумачення — це усвідомлення змісту норми права шляхом безпосереднього використання законів фор­мальної логіки. При логічному тлумаченні досліджуються не окремі слова, а внутрішні зв'язки між частинами нор­мативного акта, логічна структура правових приписів. Не­обхідність логічного тлумачення випливає, насамперед, з особливостей оформлення норм права. Так, граматична форма речення, в якому міститься норма права, часом неточно виражає кількісну сторону норми. У нормі звичай­но говориться про одну особу: "обвинувачений має право", "слідчий зобов'язаний" тощо. Проте норма права стосує­ться не одного якогось обвинуваченого або слідчого, а всіх, хто підпадає під відповідне процесуальне положення. Тому ми розуміємо, що для надання наведеним формулам їх дійсного значення, логічно умовно до них додавати слова "кожний", "будь-який", в результаті чого і буде виявлено дійсну волю законодавця.

Систематичне тлумачення — це усвідомлення змісту норми права в залежності від місця, яке вона займає у нормативному акті, в залежності від її зв'язків з нормами інших інститутів та галузей права.

Історичне тлумачення — це усвідомлення змісту норм права на основі дослідження конкретних історичних умов, за яких вони були прийняті, яку мету на той час було поставлено перед ними. За цим способом тлумачення вив­чаються відповідні державні документи, матеріали обгово­рень і приймаються проекти нормативних актів, протоколи засідань органів, які займалися підготовкою законопроекту. Відтак, при історичному тлумаченні інтерпретатор спирає­ться на факти, пов'язані з історією виникнення норми права, вивчає соціально-економічну і політичну атмосферу, що обумовила прийняття даної правової норми.

70. Акти тлумачення норм права: поняття та класифікація.

Якщо офіційне тлумачення є, за сферою йогодії, загальним (нормативним), воно завжди виражається в самостійному спеціальному (юридичному) документі — інтерпретаційно-правовому акті. Якщо ж тлумачення є індивідуальним (казуальним), тоді воно може включатися, «вписуватися» у відповідний правозастосовний акт, викладатись у його мотивувальній частині або ж фіксуватися в окремому документі (наприклад, у письмовій відповіді компетентного органу на запит зацікавленого суб'єкта про те, як правильно слід розуміти закон стосовно конкретної життєвої ситуації).

Інтерпретаційно-правовий акт (акт офіційного тлумачення правової норми) - - це спосіб зовнішнього прояву встановленого компетентними органами формально-обов'язкового правила розуміння змісту юридичної норми.

Види інтерпретаційно-правових актів:1) за «авторством» норми, яка є предметом тлумачення,— акти автентичного тлумачення; акти делегованого (легального) тлумачення;

2) за суб'єктами тлумачення - акти тлумачення державних органів (органів державної

влади, управління, суду, прокуратури та ін.); акти тлумачення уповноважених органів громадських об'єднань;

3) за сферою дії - - нормативні (загальні), казуальні (індивідуальні);

4) за галузевою приналежністю норми, яка тлумачиться,— акти тлумачення норм конституційного, адміністративного, цивільного, кримінального права та ін.;

5) за структурним елементом норми, яка тлумачиться,— акти тлумачення гіпотези, акти тлумачення диспозиції, акти тлумачення санкції;

6) за формою зовнішнього виразу — письмові, усні (тільки казуальні);

7) за юридичною формою — постанови, роз'яснення, ухвали та ін.

Юридичні властивості інтерпретаційно-правових актів:

- формальна обов'язковість (загальна або індивідуальна) для адресатів застосування і реалізаціїінтерпретованої норми;

- закріплення в таких актах правил розуміннянорми (а не правил фізичної поведінки);

- можливість їх прийняття лише правотворчимиабо спеціально уповноваженими суб'єктами;

- наявність (поряд із властивими нормативно-правовим актам) спеціальних письмових форм їхвиразу: роз'яснень, інструктивних листів таін.;

- не тільки пряма їх дія в часі, а й, звичайно,зворотна дія.

71. Правова поведінка: поняття, ознаки та види.

Поняття «поведінка» є дуже широким за змістом. Різні аспекти поведінки людини є предметом вивчення багатьох наук. За юридичними властивостями уся людська поведінка поділяється на два види: ту, на яку право звертає увагу (правова), і ту, до якої право ставиться байдуже, індиферентно (неправова). Теорію держави та права цікавить лише правова поведінка – та людська активність, яка характеризується певними юридичними ознаками. Вони виражаються зовні у формі активності, діяння.

Іншими ознаками правової поведінки є: Соціальна значущість.

Вольовий характер.Свідомий характер.

1. Регламентування нормами права.

Під людською активністю розуміють свідому діяльність людини, яка призводить до певних наслідків. Особливістю правової поведінки є її соціальна значущість. Тобто суспільство певним чином оцінює вчинки своїх членів, які можуть бути соціально корисними та соціально шкідливими. Сама сутність соціальної значущості полягає у можливості цієї поведінки впливати на характер суспільних відносин, саме тому вона певним чином оцінюється нормами права та викликає юридичні наслідки. Оскільки правова поведінка здійснюється суб’єктами суспільних відносин вона є свідомою, тобто вчинки повинні здійснюватися свідомо, осмислено, інакше вони не несуть юридичного навантаження, та вольовою, тобто вчинки, що складають правову поведінку, виникають на основі волевиявлення суб’єктів.

Правова поведінка — регламентована нормами права цілісна сукупність правових вчинків, що можуть виражатися у формі

Види правомірної поведінки:1) за суб'єктами — діяльність громадян (людей), державних організацій (зокрема, органівдержави), громадських об'єднань, соціальнихспільностей;2) за сферою суспільних відносин — економічна, політична та ін.3) за об'єктивною стороною (тобто за формоюзовнішнього прояву) - активна (вчинення дії),пасивна (утримання від неї);4) за суб'єктивною стороною (тобто належновід психологічного ставлення особи до своїхдіянь) — принципова, зумовлена особистим, внутрішнім переконанням унеобхідності поводитисяправомірно; звичаєва, зумовлена особистою звичкою без роздумів і сумнівів виконувати будь-якийдержавний припис; пристосувальна (конформістська) , викликана прагненням не відрізнятисявід інших суб'єктів, які поводяться правомірно;маргінальна, що пояснюється загрозою відповідальності у разі вчинення правопорушення;5) залежно від зафіксованості у законодавстві врегульована законодавством, не врегульована законодавством;6) залежно від ставлення держави до правомірної поведінки -схвалювана , стимульована (заохочувана), допустима;7) за формою зовнішнього прояву фізична (діяльнісна),вербальна (усна), письмова (документована).

72. Поняття, ознаки та склад правопорушень.

Правопорушення — це соціально небезпечне або шкідливе, про­типравне, винне діяння деліктоздатного суб'єкта (фізична чи юри­дична особа), яке передбачене діючим законодавством і за нього встановлена юридична відповідальність.

Соціальна сутність правопорушення — заподіяння шкоди тим особистим, груповим чи загальносуспільним інтересам, які юридичне захищені державою.

Склад (елементи) правопорушення:

суб'єкт правопорушення — деліктоздатна фізична особа (людина) або деліктоздатне об'єднання, які вчинили правопорушення. Деліктоздатність — це закріпленазаконодавством і забезпечена державою здатність суб'єкта нести юридичнувідповідальність за вчинене ним правопорушення;

об'єкт правопорушення — певні блага, на пошкодження, знищення чи позбавлення яких спрямованевинне протиправне діяння. Об'єктами правопорушень можуть стати всі явища, які визнаються об'єктами правовідносин, тобто різноманітні матеріальніта нематеріальні цінності (особисті або соціальні);

об'єктивна сторона - - протиправне діяння; його шкідливий або небезпечний результат; необхідний причинний зв'язок між ними. Протиправність діяння полягає в йогодержавній, юридичній забороненості, у невідповідності вчинкуюридичним приписам. Таке діяння може бути виражене як у активних (якщо суб'єкт недотримуєтьсязабороняючих норм), так і в пасивних діях(якщо суб'єкт не виконує зобов'язальні норми);

суб'єктивна сторона — певне психологічнеставлення суб'єкта до своєї протиправної поведінки та її наслідків. Таке ставлення відображається поняттям вини.

Види (форми) вини:

умисел: прямий умисел — суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає і бажає настання його негативних наслідків; непрямий умисел — суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його негативні наслідки, але байдуже ставиться до можливості їх настання;

необережність: протиправна самовпевненість — суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання його негативних наслідків, проте сподівається, що вони все ж таки не виникнуть; протиправна недбалість - суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, але не передбачає можливості настання його негативних наслідків, хоча відповідно до рівня свого розвитку може і мусить цепередбачити.

Порушення припису юридичної норми, вчинене безвини, відображається поняттям правової аномалії.

Правопорушення відрізняється від правомірної поведінки і діяльності наступними ознаками:

1) це суспільне небезпечне або шкідливе діяння;

2) це протиправне діяння (дія або бездіяльність);

3) винне протиправне діяння;

4) юридичне карне діяння;

5) наявність причинного зв'язку між протиправними діяння­ми і наслідками.

1) Всі правопорушення є суспільне небезпечними або шкідли­вими, оскільки вони направлені проти суб'єктивних прав і сво­бод людини, юридичної особи, держави чи суспільства в цілому. Порушуючи чиїсь природні чи юридично закріплені права, пра­вопорушник наносить шкоду людям, природі, державі чи органі­заціям. Шкода буває різна: матеріальна, моральна, а іноді і дуже небезпечна, коли здійснюється посягання на життя чи здоров'я людини, на державну безпеку тощо. В зв'язку із цим кримінальні злочини є найбільш небезпечними серед усіх правопорушень.

2) Всі правопорушення направлені проти вимог діючого зако­нодавства чи природних прав людини, які ще не закріплені в. законодавстві. Вони можуть виражатися в активних фізичних діях правопорушника (порушення правил дорожнього руху, кра­діжка, хуліганство). В окремих випадках правопорушення вчи­няються в результаті бездіяльності, коли на суб'єкта поклада­ються юридичні обов'язки законом чи договором, а він не вико­нує їх, в результаті чого наноситься шкода чи соціальна небез­пека. Наприклад, на охоронника покладається обов'язок охоро­няти матеріальні цінності, а він не виконав своїх обов'язків і сталося розкрадання майна. Тому поняття “дія” і “бездіяльність”, охоплюються одним поняттям — “діяння”.

3) Правопорушення — це не тільки протиправне, шкідливе, небезпечне діяння, але і винне діяння. Без вини ніхто не може бути притягнутий до юридичної відповідальності (за виключен­ням безвинної відповідальності в цивільному праві). Вина — це психічне відношення особи до своїх протиправних діянь. Вон має об'єктивну і суб'єктивну сторону (як почуття вини).

4) Карність означає, що в діючому законодавстві передбачені склад правопорушень і встановлена міра юридичної відповідальності. В зв'язку з цим всі правопорушення і відповідальність юридичне закріплені в законодавстві. Питання про відпові­дальність за порушення природних прав людини, які юридичне не закріплені в законодавстві, повинні вирішуватись на підставі міжнародно-правових актів, які ратифіковані Україною, або підставі застосування права по аналогії права і закону.

5) В окремих видах правопорушень, особливо злочинах, необхідно встановити причинний зв'язок між протиправними діями і наслідками. Якщо такого причинного зв'язку не буде, то і не можна звинувачувати особу в конкретному злочині.

73. Види правопорушень.

Види правопорушень (за ступенем суспільноїабо особистісної шкідливості):

- проступки (шкідливі правопорушення);

- злочини (небезпечні правопорушення).

Злочин — вчинене винно суспільна небезпечне діяння (дія або бездіяльність), заборонене кримінальним законом під загрозою покарання.

Види проступків:

конституційне правопорушення — завдаєшкоди державному ладу, його об'єктом виступають закріплені Конституцією порядок організаціїта діяльності органів державної влади, форма правління та устрій держави. Отже, об'єктом такогопроступку можуть стати форма або апарат держави, а також конституційні права людини;

цивільне правопорушення — завдає шкоди майновим і пов'язаним з ними особистим немайновимінтересам суб'єкта. Об'єкт цього правопорушення —майнові або пов'язані з ними немайнові цінності;

адміністративне правопорушення — протиправна, винна дія чи бездіяльність, яка посягає нагромадський або державний порядок, власність,права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність;

дисциплінарне правопорушення — це правопорушення, яке завдає шкоди внутрішньому трудовому розпорядку підприємств, установ та організацій.

В юридичній науці обговорюється питання проможливість виокремленняекологічних, сімейних,процесуальних та деяких інших правопорушень.

74. Юридична відповідальність та її види.

Юридичну відповідальність слід відрізняти від "позитивної відповідальності”, яку розуміють як почуття відповідальності за свою поведінку, діяльність, як почуття обов'язку. “Позитивна відповідальність” існує у трьох формах часу: в майбутньому, в сучасному і минулому, хоча в більшості випадків вона направлена на перспективу. Юридичну відповідальність розглядають тільки в ретроспективі, як негативну відповідальність за минулі правопорушення, тому що притягнення до відповідальності за майбутні правопорушення — абсурд і безглуздя.

Юридична відповідальність — це міра покарання правопорушника шляхом позбавлення його певних соціальних благ чи цінностей (матеріальних, духовних чи особистісних), які йому належали до факту правопорушення, від імені держави (суспільства) на підставі закону (або іншого нормативного акта), з метою попередження правопорушення і відновлення (чи відшкодування) втрачених суб'єктивних прав на матеріальні і духовні цінності.

Юридична відповідальність — це міра покарання, яка носить, як правило, публічний характер. Вона здійснюється або може здійснюватись від імені держави шляхом державного примусу. В окремих випадках відшкодування збитків може відбуватись добровільно без державного втручання. Юридична відповідальність повинна бути передбачена, як правило, в законодавстві, особливо в кримінальному і адміністративному. Всі види відповідальності служать попередженню нових правопорушень.

Юридична відповідальність характеризується рядом ознак

- зв’язок із державним примусом у формі каральних та правовідновлюючих заходів

- застосування лише за вчинені правопорушення

- передбачає обов’язок особи зазнавати негативних наслідків

- сувора правова регламентація

- здійснюється компетентним органом у встановленому процесуально-процедурному порядку.

Різні види відповідальності мають свою особливість або специфіку, різну мету і цілі, тому деталізація цього питання відноситься до різних галузей права.

Юридична відповідальність здійснюється на засадах законності, обґрунтованості, невідворотності, індивідуалізації і справедли­вості. В ст.66 Конституції закріплено, що кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.

Юридичну відповідальність поділяють на такі основні види:

1) конституційна; 2) кримінальна; 3) адміністративна; 4) дисциплінарна; 5) цивільно-правова; 6) матеріальна (в зв'язку із завданням шкоди в процесі виконання трудових обов'язків). По суті, це різно­вид цивільно-правової відповідальності, яка має свої особливості.

Дискутується питання про можливість виділення і інших видів юридичної відповідальності: екологічної, процесуальної, сімей­ної, фінансової. Справа в тому, що види правопорушень можна класифікувати по галузях права, але не можна так класифікувати юридичну відповідальність.

75. Принципи та функції юридичної відповідальності.

Функції юридичної відповідальності:

- правоохоронна захист правопорядку відможливих або вчинених (зокрема, триваючих) правопорушень;

- виховна — спеціальна превенція (тобто виправлення правосвідомості правопорушника з тим,щоб він більше не чинив правопорушень); загальнапревенція (тобто вплив на правосвідомість усіх інших схильних до правопорушень осіб, щоб утримати їх від таких вчинків).

Принципи юридичної відповідальності є різновидом міжгалузевих принципів права (правовогорегулювання), а тому, як і інші такого родупринципи, вони підпорядковані, субординованізагальним типологічним принципам права.

У праві соціально-демократичної орієнтації юридична відповідальність має наставати, згідно законодавства, тільки за:

- фізичне діяння (а не за думки, світогляд, соціальні особистісні властивості);

- юридична заборонене діяння;

- винне діяння (проте можливі окремі винятки);

- власні дії правопорушника.

Юридична відповідальність застосовується назасадах:

- законності (щодо її підстав, процедури ізмісту);

- обґрунтованості (щодо висновків про факт тапро суб'єкта правопорушення, а такожпро іншіюридичне значущі факти, пов'язані з цими обставинами);

- доцільності (щодо здійснення цілей юридичної відповідальності);

- невідворотності (жодне правопорушення неповинно залишатися без відповідного реагуваннякомпетентних органів);

- справедливості або індивідуалізації (щодо відповідності обраного в межах закону заходу відповідальності негативній соціальній характеристиці конкретного правопорушника).

76. Підстави притягнення та звільнення від юридичної відповідальності.

Під підставами юридичної відповідальності розуміють сукупність обставин, наявність яких призводить до настання юридичної відповідальності. За відсутності цих обставин юридична відповідальність не настає.

Підстави притягнення до юридичної відповідальності – сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою.

Фактичною підставою притягнення до юридичної відповідальності є наявність у діях особи складу правопорушення.

Правопорушення не призводить автоматично до здійснення відповідальності, а лише служить підставою для притягнення до неї. Підстави настання юридичної відповідальності – сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність реальною:

1. Факт вчинення правопорушення – фактична підстава.

2. Наявність норми права, що забороняє протиправну поведінку і встановлює відповідні санкції – нормативна підстава.

3. Відсутність підстав для звільнення від відповідальності. Можливість звільнення від відповідальності зафіксована нормами права. У законах наводиться перелік обставин, що виключають відповідальність (стан НО, КН).

4. Наявність правозастосовного акта – рішення компетентного органу, на основі якого особа притягується до юридичної відповідальності, визначаються її вид і засіб (наказ адміністрації, вирок суду тощо) – процесуальна справа.

Існують підстави, за яких особа, яка вчинила правопорушення, звільняється від юридичної відповідальності:

1.Необхідна оборона – протиправне нанесення шкоди іншій особі заради припинення правопорушення, вчиненого цією особою. При цьому не повинні бути перевищені межі НО.

2. Крайня необхідність – заподіяння меншої шкоди заради запобігання заподіянню більшої шкоди.

3. Реалізація службового обов’язку.

4. Виконання законного наказу.

77. Поняття, сутність та принципи законності.

Термін “законність” з'явився в період буржуазних революцій і зводився до вимоги підпорядкування громадян, адміністрації, посадових осіб і суду приписам закону і заборони виходити за його межі. Зокрема, в Декларації прав людини і громадянина 1789 р. (Франція) в ст.5 записано, що все те, що не заборонено законом, дозволено, і ніхто не може бути примушений до дій, які не передбачені законом.

У нас в одних випадках “законність” розглядали як метод уп­равління державою і суспільством по точному і неухильному виконанню і дотриманню законів і інших підзаконних актів. В другому випадку розглядали як режим діяльності всіх державних органів, громадських об'єднань і громадян по точному і неухиль­ному дотриманню законодавства. В зв'язку з цим часто трапля­лось, що чим точніше виконувались закони, тим більше здійсню­валось беззаконня. В третіх випадках законність ототожнювали з правопорядком.

В зв'язку із цим потрібно сказати, що законність починається із досконалості самих законів.

Законність —це особливий ре­жим або процес діяльності держави і всіх інших суб'єктів суспіль­них відносин, суть якого зводиться до трьох основних вимог:

1) наявність добре продуманої системи демократичних право­вих законів і підзаконних нормативних актів;

2) точне і повне закріплення правового статусу (прав і обо­в'язків) всіх учасників суспільних відносин, особливо держав­них органів і посадових осіб;

3) точне і неухильне дотримання законів і інших нормативно-правових актів всіма посадовими особами і громадянами.

Такий підхід відповідає вимогам ст.8 Конституції України, де проголошується, що в Україні визнається і діє принцип верхо­венства права, на якому ґрунтується ця Конституція. Конститу­ція має найвищу юридичну силу. Норми Конституції є нормами прямої дії. Закони та інші нормативно-правові акти приймають­ся на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Громадяни здійснюють свої права за принципом “дозволено все, що не заборонено законом”.

Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи здійснюють повноваження за принципом: “Дозволено лише те, що визначене законом”. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження в установлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (ст.6 Конституції).

Важливе значення для теорії і практики зміцнення законності має питання про розмежування принципів і вимог законності. Принципи законності — це основні ідеї, початки, що виражають зміст законності, а вимоги — те, чого “вимагає” законність, тобто сформульовані в загальному виді правові розпорядження, дотримання, виконання яких робить явище (поводження, акт і т.п.) законним.

При такому підході можна виділити чотири принципи законності: верховенство закону, єдність, доцільність і реальність законності.

Верховенство закону звичайно трактується як верховенство закону в системі нормативних актів.

Під єдністю (загальністю) законності розуміється єдина спрямованість правотворчості і правореалізації в територіальному і суб'єктному плані, тобто на всій території дії відповідного нормативного акта, стосовно до діяльності всіх суб'єктів суспільних відносин.

Доцільність законності означає необхідність вибору строго в рамках закону оптимальних, що відповідають цілям і задачам суспільства варіантів здійснення правотворчої і правореалізуючої діяльності (поводження), неприпустимість протиставлення законності і доцільності. І, нарешті, реальність законності — це досягнення фактичного виконання правових розпоряджень у всіх видах діяльності і невідворотності відповідальності за будь-яке їхнє порушення.

78. Гарантії законності: поняття та класифікація.

Законність в суспільстві повинна бути гарантована не тільки державою, але й іншими суб'єктами суспільних відносин. Гарантії законності — це система різноманітних, у тому числі юридичних, засобів, за допомогою яких реалізуються права і обов’язки всіх суб'єктів суспільних відносин, охороняються і відновлюються порушені суб'єктивні права громадян, юридичних осіб і держави в цілому.

Всі гарантії можна поділити на загальносоціальні і юридичні. До загальносоціальних відносяться політичні, економічні, ідеологічні та інші. Юридичні гарантії — передбачена правовим законодавством система юридичних засобів, включаючи практичну діяльність державних органів, по реалізації, охороні і віднов­ленню порушених суб'єктивних прав і обов'язків.

Юридичних гарантій є багато і їх можна класифікувати:

- за суб'єктами застосування гарантій: парламентські, президентські, судові, прокурорські, самоврядні (муніципальні), адміністративні (управлінські), контрольні, громадські (партійні);

- за видами правових норм, які забезпечують законність: конституційні, процесуальні, матеріальні (норми матеріального права).

- за характером юридичної діяльності: правотворчі, правозастосувальні, правореалізаційні, ідеологічні (правова пропаганда, правова просвіта, правовий всеобуч).

Можуть існувати й інші юридичні гарантії законності, зокрема міжнародно-правові.

79. Правопорядок як результат дотримання законності.

Правопорядок — це стан упорядкованості суспільних відносин, заснований на праві і законності. Це кінцевий результат реалізації правових вимог і розпоряджень, результат дотримання, виконання правових норм, тобто законності. Саме правопорядок являє собою ланцюг правового регулювання, саме для його досягнення видаються закони й інші нормативно-правові акти, здійснюється удосконалювання законодавства, приймаються заходи для зміцнення законності. Важливо мати на увазі наступні обставини:

— по-перше, не можна домогтися правопорядку іншими способами, крім удосконалення правового регулювання і забезпечення законності;

— по-друге, зміцнення законності закономірно і неминуче призводить до зміцнення правопорядку;

• конкретний зміст правопорядку залежить від змісту законності.

Роль правопорядку може бути розглянута з різних позицій, і насамперед з погляду інтересів держави й особистості. Для держави ця роль у першу чергу визначається в залежності від того місця, яке займає правопорядок у правовому регулюванні суспільних відносин. Керуючи суспільством, держава використовує різні методи і засоби: економічні, політичні. ідеологічні, організаційні й ін. Серед них особливе місце займає правове регулювання суспільних відносин. Цей метод полягає в тому, що держава видає (чи санкціонує) правові норми і забезпечує їхнє загальне дотримання і виконання, тобто законність, і тим самим домагається правопорядку.

Особливе місце цього методу зв'язано, по-перше, з тим, що правові норми регулюють всі найголовніші сторони життя суспільства: економіку, політичну діяльність, майнові відносини, питання родини і шлюбу і т.д. Отже, від дотримання і виконання відповідних норм залежить порядок і стабільність найважливіших сфер людської діяльності, саме існування суспільства. По-друге, інші методи державного посібника суспільством часто реалізуються через правове регулювання. Так, планування (метод організаційний) нерідко здійснюється за допомогою затвердження плану нормативним актом (наприклад, закон про бюджет); заробітна плата (метод економічний) установлюється через нормативне закріплення її розмірів, порядку нарахування і виплат і т.п.

З позицій особистості правопорядок виступає в першу чергу як засіб захисту її прав, свобод і законних інтересів. Він забезпечує охорону людини як від сваволі самої держави і його органів, так і від протиправних дій інших осіб. Від стану правопорядку залежать ступінь свободи особи, реальність її прав і свобод, рівень і реальність демократії. А оскільки в сучасних умовах інтереси особистості стають пріоритетними для держави, ця сторона правопорядку також є найважливішою метою державної діяльності.

Усе це визначає особливу роль правопорядку для суспільства в цілому: він виступає як основа, ядро порядку в суспільстві, як основні загальнолюдські цінності і, отже, істотні частини правової і загальної культури.

80. Поняття та види дисципліни.

Державна дисципліна – режим панування закону у взаєминах органів держави, посадових осіб, інших уповноважених суб’єктів, що ґрунтується на вимогах до кожного суб’єкта виконувати свої обов’язки, не перевищувати своїх повноважень, не зачіпати інтереси інших суб’єктів, виявляти ініціативу й відповідальність у дорученій справі.

Види дисципліни:

1. Державна – виконання державними службовцями вимог, пропонованих державою.

2. Трудова – обов’язкове дотримання учасниками трудового процесу встановленого розпорядку.

3. Військова – дотримання військовослужбовцями правил, установлених законами, військовими статутами, наказами.

4. Договірна – дотримання суб’єктами права договірних зобов’язань.

5. Фінансова – дотримання суб’єктами права бюджетних, податкових та інших фінансових приписів.

6. Технологічна – дотримання технологічних приписів у процесі виробничої діяльності.

81. Поняття, структура та види правосвідомості.

Пам'ятаючи про важливість матеріальних факторів у праві, ми повинні також звертати увагу на духовну сферу людини. Саме ду­ховність складає той фундамент, на якому ґрунтується правопоря­док. Повинно існувати поняття, в якому відбивається особливий вимір правової реальності у поведінці людини. Саме такою кате­горією є правосвідомість. Правосвідомість дозволяє особистості бу­ти вільною в існуючих межах права і дає можливість вільно обира­ти варіант юридичне значущої поведінки.

Кожна людина має правосвідомість незалежно від того, знає вона про це чи ні. Не існує особистості без правосвідомості, може бути спотворена правосвідомість. Правосвідомість у будь-якому разі бере участь у житті особистості, навіть тоді, коли вона здій­снює злочин чи інший протиправний вчинок. Тобто правосві­домість — це внутрішній регулятор юридично значущої поведін­ки, який може характеризуватися як позитивно, так і негативно, але у будь-якому разі залишається необхідною формою життєді­яльності суспільства та особистості.

Правосвідомість - одна з форм суспільної свідомості. Як і інші форми суспільної свідомості (моральна свідомість, релігійна сві­домість, культурна свідомість), правосвідомість — специфічний спосіб духовного пізнання дійсності. Тобто правосвідомість - відносно самостійна форма людської свідомості (правові погляди можуть існувати відокремлено від економіки, політики, релігії то­що). Правосвідомість найбільш повно відображає ідеальну духов­ну сутність права як елемента культури.

Як форма або галузь свідомості правосвідомість відображає правову дійсність у формі юридичних знань та оціночних відно­шень до права та практики його застосування, що регулюють по­ведінку людей у юридичне значущих ситуаціях.

Таким чином, правосвідомість — сукупність уявлень та по­чуттів, що виражають ставлення осіб та їх об'єднань до діючого або бажаного права.

Правосвідомість складається з двох структурних елементів: правової психології та правової ідеології.

Правова психологія - емпіричний, побутовий рівень правової свідомості, що формується в результаті повсякденної людської практики як окремих осіб, так і соціальних груп. Змістом пра­вової психології є почуття, емоції, переживання, настрої, стерео­типи, звички, що виникають у людей у зв'язку з існуванням юридичних норм та практикою їх застосування. Тобто правова психологія - емоційно-вольова сфера ставлення до правових явищ. Радість або зіпсований настрій з приводу прийнятої право­вої норми, поведінки працівників правоохоронних органів, став­лення до порушення юридичних заборон - правові почуття, емоції, які у своїй сукупності створюють сферу правової психо­логії. Психологічними настроями людей багато в чому обумов­люється ефективність правової системи суспільства. Неадек­ватність психологічного сприйняття законодавства призводить до суттєвих проблем у його використанні (неприйняття заборон, невикористання дозволів). Правова психологія — глибинна, при­хована від сприйняття сфера суспільної свідомості, вивченню якої повинна приділятися значна увага теоретиків та практиків держави та права.

Окрім правової психології, структурним компонентом пра­восвідомості є правова ідеологія — сукупність юридичних ідей, теорій, поглядів, які узагальнено оцінюють правову дійсність. На відміну від правової психології, яка є стихійним, навіть інколи підсвідомим відчуттям права, правова ідеологія є цілеспрямова­ним, науковим, філософським осмисленням права як соціаль­ного інституту. Тобто вона є науковим виразом правових пог­лядів, принципів, вимог певних груп та прошарків суспільства.

У розробці правової ідеології беруть участь юристи, політологи, економісти, які враховують стан розвитку суспільства, його пот­реби, інтереси та волю більшості, меншості, інші значні фактори. Правова ідеологія переважає над правовою психологією за рівнем та характером пізнання права. Правова психологія фіксує став­лення, що виходить з повсякденного досвіду, а правова ідеологія виявляє сутність, соціальне призначення права, на основі чого формується правова та філософська доктрини. Прикладами пра­вової ідеології є гегелівська філософія права, природно-правова теорія, позитивістська, нормативістська, марксистська концепції тощо. Правова ідеологія є виразником волі не лише окремих інди­відів, а й класів, груп, прошарків. Усі політичні організації сучас­ного суспільства створюються на основі тієї чи іншої ідеології. У цьому разі правова ідеологія слугує програмою, за допомогою якої члени соціального об'єднання реалізують свої інтереси. Го­ловним прикладом правової ідеології сучасного українського сус­пільства, виходячи з положень Конституції, є розбудова правової держави. Тобто доктрина правової держави є одночасно програ­мою діяльності політичних, економічних, соціальних сил нашого суспільства, задіяних до сфери державно-правового будівництва.

На основі специфіки двох елементів правосвідомості окремої особи формуються її правові установки. Правова установка — го­товність особистості виявити активність у галузі пізнання й реалізації права. Вона є конкретною програмою поведінки в пев­них умовах, що формується з усіх правових (правомірних і про­типравних) знань, оцінок, думок, настроїв, звичок, навичок, сподівань, ставлень до кого-небудь і до чого-небудь, що перехо­дять в інтереси і прагнення.

Виникнення правової установки припускає:

- інформованість про норму права;

- розуміння її змісту;

- оцінку, тобто рівень схвалення норми права;

- ставлення до прав інших осіб;

- емоційне переживання з приводу функціонування норми права;

- готовність до дії.

Правова установка — суб'єктивний регулятор поведінки. Вона є тим елементом, який переводить правову свідомість у правову поведінку. Від неї залежить якісний стан поведінки (правова активність, звичайна правомірна поведінка, правопорушення тощо).

За суб'єктом (носієм правосвідомості) розрізняють такі ви­ди правосвідомості:

1) індивідуальна правосвідомість - сукупність правових по­глядів, почуттів, настроїв і переконань конкретного індивіда;

2) групова - виражає ставлення до права, правових явищ, їхню оцінку з боку соціальних груп, формальних і неформальних колективів, відображає їхній спільний інтерес і потреби, співвідношення їх з інтересами всього суспільства;

3) суспільна - виражає ставлення до права всього суспільства, відображає його інтереси.

Суспільна й групова правосвідомість виявляються не інакше, як через індивідуальну правосвідомість, і в кожній людині вони прохо­дять крізь призму особистих інтересів, рис характеру. Було б неточ­ним говорити, що суспільна й групова свідомість - це сума міркувань про право кожного із членів соціальних груп, народу (суспільства).

Суспільна і групова правосвідомість виражає найбільш за­гальні, схожі оцінки права й правових явищ членами соціальних спільнот.

За глибиною відображення правової дійсності правосвідомість може бути:

1)повсякденною (непрофесійною) – являє собою життєві, часомповерхневі судження про право людини, що стикається із у повсякденній трудовій, сімейній, суспільній та іншій сферах життя. Вона формується, насамперед, як результат того юридичного виховання, яке одержує особа як член соціуму;

2) професійною - спеціалізовані правові знання, які по фесіонали-юристи використовують у роботі. Вона включає:

а) наукову (теоретичну) правосвідомість учених, викладачів вищих навчальних закладів;

б) практичну правосвідомість суддів, юрисконсультів, адво­катів, прокурорів тощо. Правосвідомість юриста у своїй основі має високий рівень правового мислення, зумовлений великою кількістю правових знань.

Правосвідомість - елемент правової системи, що перебуває в гли-бинніи єдності з її іншими елементами: системою права, системою законодавства, юридичною практикою, правовою культурою тощо.

83. Поняття, форми та методи правового виховання.

Цілком виправданою буде думка про формування пра­восвідомості в результаті впливу множинності політичних, еко­номічних, соціальних чинників, але ми не можемо заперечува­ти можливість цілеспрямованого впливу на процес формування правосвідомості людей. Навпаки, правосвідомість, як і будь-який інший вид суспільної свідомості, потребує раціонального, поступового, систематичного формування, стимулювання. Сис­тема подібних заходів охоплюється поняттям «правове вихо­вання».

Правове виховання - цілеспрямований вплив на свідомість та поведінку суб'єкта з метою отримання ним правових знань та навичок для формування активної правової позиції.

Правове виховання тісно пов'язане з усіма видами соціального виховання - морального, політичного, естетичного тощо.

Ознаки (риси) правового виховання:

1) засноване на нормах права;

2) спирається на можливість застосування примусового впливу держави шляхом притягнення правопорушників до юридич­ної відповідальності;

3) здійснюється за допомогою спеціальних правовиховних засобів;

4) здійснюється вихователями, які, як правило, мають юридич­ну освіту або спеціальну юридичну підготовку.

Сутністю правового виховання є формування правової установки на узгодження прагнень і очікувань особистості з інтересами й очіку­ваннями суспільства, тобто процес вироблення стійких правових ідей і принципів у правосвідомості вихованців, формування пра­вової культури.

Зміст правового виховання — процес цілеспрямованого й систе­матичного впливу на правосвідомість особистості (групи) за допо­могою сукупності (комплексу) спеціальних заходів, певних спо­собів і механізмів.

Функції правового виховання:

1) передача вихованцям (індивідам, суспільним групам) певно­го обсягу правових знань, навичок, умінь;

2) формування правових ідей, почуттів, переконань у правосвідо­мості, вироблення правової установки на правомірну поведінку.

Не слід ототожнювати правове виховання і правове регулюван­ня, хоча вони й взаємозалежні. Об'єктом правового регулювання є, головним чином, відносини - вольові акти поведінки особис­тості, а об'єктом правового виховання - її свідомість: думки, по­чуття. Це не означає, що правосвідомість особистості не перебуває під впливом правового регулювання і його механізму.

Правове виховання має свою систему, механізм, стадії.

Система правового виховання — сукупність основних частин (елементів) правовиховного процесу, що забезпечує його певний порядок й організацію.

Систему правового виховання складають такі елементи:

1) суб'єкти - державні органи, організації, спеціально уповнова­жені державою особи, які здійснюють правовиховну діяльність;

2) об'єкти — громадяни або суспільні групи;

3) сукупність правовиховних заходів.

Суб'єкт правового виховання може виконувати правовиховну функцію як основну (юридичні факультети державних універси­тетів та ін.) або як одну з багатьох (прокуратура, адвокатура, МВС тощо).

Об'єкт правового виховання (громадяни) під час правовихов­ного процесу випробовує вплив двох факторів, від яких залежить ефективність правового виховання:

1) об'єктивний фактор - позитивні зовнішні умови, які сприяють правовиховній діяльності (демократизація суспільства, захист прав особистості, успіхи правотворчої діяльності, юридичної практики тощо), або негативні умови, які ускладнюють пра­вовиховну діяльність (недосконалість законодавства, невідпрацьованість способів і методів правового виховання тощо);

2) суб'єктивний фактор — позитивний (правова вихованість, ус­тановка на правомірну поведінку) або негативний (правова установка на неправомірну поведінку, однією з підстав якої є правовий нігілізм) внутрішній стан особистості.

До способів правового виховання відносять: правову освіту; пра­вову пропаганду; юридичну практику державних органів та інших організацій; правомірну поведінку громадян, їхню особисту участь у здійсненні (реалізації) і охороні правових норм; самовиховання.

Механізм правового виховання - порядок передачі правових ідей і установок, що знаходяться в суспільній правосвідомості, у свідомість тих, хто потребує такого виховання (особистості, суспільної групи).

Суспільна правосвідомість і правосвідомість вихованців - це внутрішня, духовна частина механізму правового виховання, а сис­тема норм права, способи і засоби правового виховання - його зовнішня, інструментальна частина.

Правова вихованість — внутрішній духовно-правовий стан, в якому перебуває особистість у момент ухвалення рішення про те, як поводитися у тих або інших обставинах. Це стан пра­восвідомості особистості, рівень її правової культури, готовність до правомірної або протиправної поведінки. Рівень правової вихо­ваності - це не тільки знання права й розуміння необхідності виконувати правові приписання. Він визначається ступенем став­лення до права й правового закону як до цінностей, що перебува­ють у демократичному суспільстві поза конкуренцією.

Однією із цілей правового виховання є подолання правового нігілізму - антипода правової культури.

Правовий нігілізм - деформований стан правосвідомості осо­бистості, суспільства, групи, що характеризується усвідомле­ним ігноруванням вимог закону, цінності права, зневажливим ставленням до правових принципів і традицій, що виключає, од­нак, злочинний намір.

Ігнорування закону зі злочинною метою - самостійна форма деформації правосвідомості. Разом з тим правовий нігілізм поро­джує правопорушення, у тому числі злочини.

Явище правового нігілізму (неприйняття законів, негативне відношення до права) - найпоширеніша і укорінена форма де­формації правосвідомості населення в державах із авторитарним і тоталітарним режимами. Причинами прояву правового нігі­лізму в Україні можна вважати невпорядкованість законодав­ства, його нестабільність і суперечливість, низький рівень право­вої культури, слабкість механізму приведення в дію прийнятих законів.

84. Поняття співвідношення правового впливу та правового регулювання.

Одна з головних функцій права - регулятивна. Право є найбільш потужним регулятором суспільних відносин у більшості країн су­часного світу. Завдання будь-якого законодавця - зробити так, аби регулятивний вплив права був ефективним і досягав поставленої ме­ти. Така ефективність досягається двома шляхами. Перший - удос­коналення системи законодавства шляхом прийняття нових норм. Другий - підвищення ефективності дії вже існуючих правових норм. Усе це обумовлює необхідність вивчення категорій правового впливу та правового регулювання. Весь інструментарій, за допомо­гою якого право врегульовує суспільні відносини, називають пра­вовими засобами. До правових засобів відносять норми права, правозастосовні акти, договори, юридичні факти, суб'єктивні права, юридичні обов'язки, заборони, пільги, заохочення, покарання то­що. Окрім того, для досягнення бажаного суспільного результату право використовує широкий арсенал неюридичних засобів, а саме: політичних, економічних, культурних, інформаційних, виховних тощо. Для того аби зрозуміти, яким чином використовуються ті чи інші засоби досягнення правового результату, потрібно з'ясувати співвідношення понять «правовий вплив» та «правове регулюван­ня». В юридичній літературі справедливо звертають увагу на нерівнозначність цих понять. Термін «регулювання» (лат. regulo -правило) означає приведення чогось у відповідність, упорядкуван­ня. Термін «вплив» - досягнення певного результату за допомогою системи дій. Поняття вплив за своїм значенням є ширшим, ніж по­няття регулювання. Юридичне поняття «правовий вплив» включає в себе як регулювання за допомогою правової норми, так і викорис­тання інших правових засобів. Якщо правове регулювання у будь-якому разі пов'язане із встановленням прав та обов'язків суб'єктів, приписами про необхідну та дозволену поведінку, то правовий вплив - не завжди. Правове регулювання реалізовує правові норми через правовідносини, правовий вплив - не обов'язково. У цьому розумінні правове регулювання - лише одна із форм впливу права на суспільні відносини. Тобто правове регулювання - це вплив пра­ва на суспільні відносини за допомогою спеціальних юридичних за­собів, переважно норм права.

Правовий вплив - вплив права на суспільні відносини як за до­помогою правових (норми права, акти правозастосування, пра­вовідносини тощо), так і неправових (виховних, інформаційних, культурних) засобів.

Отже, право здійснює вплив не лише юридичного, а й виховно­го, інформаційного характеру. А правове регулювання передбачає лише одну спеціально-юридичну форму впливу права на суспільні відносини

Окрім спеціально-юридичної форми, у межах правового впливу виділяють:

- інформаційно-психологічну - вплив правової інформації на мотиви діяльності суб'єктів;

- виховну - ідеологічний вплив на внутрішній світ суб'єкта, формування у свідомості людей ціннісних уявлень, правове виховання особистості;

- соціальну - взаємозв'язок правових та інших соціальних (політичних, економічних, моральних) факторів, що беруть участь у житті права на усіх етапах його функціонування.

Розглядаючи питання правового впливу та регулювання, слід враховувати, що усі форми правового впливу є взаємопов'язани­ми, а правове регулювання є головною, але не єдиною формою правового впливу.

85. Стадії процесу правового регулювання.

Стадії процесу правового регулювання

Обов'язкові:

1) моделювання (регламентування) суспільнихвідносин — шляхом загальногопрограмуванняюридичних прав та обов'язків їх учасників;

2) виникнення суб'єктивних юридичних прав таобов'язків (правовідносин) у суб'єктів права;

3) реалізація суб'єктивних юридичних прав таобов'язків.

Факультативні:

а) офіційне тлумачення правової норми;

б) застосування правової норми.

86. Типи та межі правового регулювання.

Тип правового регулювання - це спосіб сполучення загальних юридичних дозволів та загальних юридичних заборон щодо суб'єктів, відносини між якими регулюються правовими нормами.

Види типів правового регулювання:

- загальнодозволенний: «дозволено все, щопрямо не заборонено законом»;

- спеціальнодозволенний: «дозволено лише те,про що прямо зазначено в законі».

Сфери та межі правового регулювання

Сфера правового регулювання — це той соціальний простір, на який поширюється правове регулювання.

Види сфер і меж правового регулювання:

1) сфера можливого (потенційного) правового регулювання — ділянка суспільних відносин, яка в принципі може бути врегульована правом; її межі зумовлюються певними властивостями суспільних відносин, суб'єктів права, а також самих юридичних норм;

2) сфера необхідного правового регулювання —ділянка соціального простору, де потрібен впливправа як прояв дії соціальних закономірностей, потреб суспільства і держави, її межі зумовлюютьсязагальносоціальними потребами та інтересами керівної частини суспільства, які відображає держава;

3) сфера законодавчого (легального) регулювання - ділянка соціального простору,фактично регламентована правовими нормами; межами даної сфери виступають основні принципи відповідної правової системи;

4) сфера правореалізуючого (зокрема правозастосовного) регулювання — ділянка суспільного життя, в котрій фактично здійснюються правові норми;межі її визначаються чинним законодавством.

87. Механізм правового регулювання: поняття та структурні елементи.

Механізм правового регулювання — це система всіх державно-правових (юридичних) засобів, за допомогою яких держава здійснює владний вплив на суспільні відносини.

Він не збігається повністю з правовою системоюсуспільства, є дещо «вужчим» від неї. Адже до останньої так чи інакше входять і такі явища, вяких ні держава, ані суспільство не зацікавлені(зокрема, правопорушення). Дія механізму правового регулювання супроводжується, переплітається, пов'язується із впливом інших соціальних явищ, які в цілому можна відобразити поняттям загальносоціального механізму правового регулювання.

Елементи механізму правового регулювання:

Обов'язкові на відповідних стадіях регулювання:

- норми права (моделюють, регламентують суспільні відносини);

- нормативно-правові акти («організовують»зміст правових норм, виражають їх зовні, забезпе- чують набуття ними чинності);

- юридичні факти (породжують, змінюють або припиняють суб'єктивні юридичні права і обов'язки персоніфікованих суб'єктів);

- правовідносини (конкретизують взаємні юридичні права та обов'язки персоніфікованих суб'єктів);

- акти тлумачення (з'ясування) змісту правових норм;акти реалізації суб'єктивних юридичних

прав і обов'язків.

Обов'язкові протягом усього регулювання:

- правосвідомість (ідеологічно, духовно забезпечує процес правового регулювання);

- законність (гарантує реальність здійсненнярегулятивного процесу).

Факультативні:

• інтерпретаційно-правові акти (забезпечуютьоднакове розуміння змісту правових норм);

• акти застосування правових норм (забезпечують владну організацію правовідносин між правореалізаторами).

Характеристика механізму правового регулювання дозволяє з'ясувати, якою мірою юридичнозабезпечено здійсненність, ефективність того чиіншого закону, адже без повноцінного механізмуреалізації він «повисає у повітрі», перетворюєтьсянапустопорожню обіцянку, декларацію, гасло. Маючи уявлення про належний «набір» елементів такого механізму, можна встановити, яка його ланка відсутня або не спрацьовує через ті або інші вади і, отже, вимагає певного «ремонту». Зазначені засоби правового регулювання,система яких утворює його механізм, є, так би мовити, юридичними інструментами, що їх використовує держава (через свої органи), а також інші учасники суспільного життя — суб'єкти права — для досягнення тих чи інших цілей. Досконале володіннятакими інструментами - неодмінна умова належного професіоналізму юриста.

88. Поняття, ознаки, місце і значення правової системи в правовому житті суспільства.

Правова система – це сукупність внутрішньо узгоджених, взаємопов’язаних, соціально однорідних юридичних засобів, за допомогою яких держава здійснює необхідний нормативний вплив на суспільні відносини, закріплюючи, реггулюючи і охороняючи.

Вона:базується на праві;

• формується у зв’язку з правом;

• має вторинний характер щодо базисних відносин;

• існує у вигляді складного комплексного утворення.

Головна цінність поняття правової системи полягає у можливості аналітичного комплексного вивченя правовоїсфери життя суспільства.

Розуміючи роль правової системи у суспільстві, ми повинні розуміти, що глибоке та всебічне вивчення національної правової системи можливе лише за умов її порівняння з іншими правовими системами.

89. Структура та функції правової сиситеми.

Як і політика (політична система суспільства) та держава (система державного апарату, інших державних організацій), своєрідні соціальні системи теж утворюють різноманітні юридичні явища. Розрізняються, зокрема, правова система і система

права, кожна з яких має своєрідну структуру.

Правова (юридична) система — це система всіх юридичних явищ, які існують у певній державі або у групі однотипних держав.

До складу такої системи входять наступні елементи:

різноманітні правові акти (юридичні нормиз їх зовнішніми джерелами, об'єктивовані актитлумачення і застосування цих норм), діяльністьвідповідних суб'єктів із створення цих актів;- різноманітні види і прояви правосвідомості;

- стан законності та його деформації (акти правомірної, а також неправомірноїповедінки).

У конкретних правових системах, що складались за певних історичних умов, під впливом тихабо інших соціальних факторів якийсь із зазначених елементів набував домінуючого, стрижневогозначення. І це накладало відбиток на все юридичне«обличчя» такої системи. Тому залежно від того,який саме елемент є визначальним у правових системах, що існували раніше та існують зараз, їх звичайно розподіляють на такі різновиди (або, якіноді висловлюються правові сім'ї):

- нормативно-актна системи (її історичноусталена назва — «романо-германська», або «європейсько-континентальна»);

- судово-прецедентна системи (її традиційнаназва — «англосаксонська», або система «загального права»',

- ідеологічно-релігійна система;

- традиційно-общинна система.

Кожній з цих правових систем притаманні такіособливості.

90. Загальна характеристика правових систем сучасності.

Правова система – це сукупність внутрішньо узгоджених, взаємопов’язаних, соціально однорідних юридичних засобів, за допомогою яких держава здійснює необхідний нормативний вплив на суспільні відносини, закріплюючи, регулюючи, охороняючи, захищаючи їх від правопорушень.

Серед багатьох сучасних правових систем країн можна виділити їх сукупності за найбільш характерними рисами, що властиві певній правовій сім’ї.

Правова сім’я – досить широка сукупність національних правових систем у межах одного типу права, що об’єднані спільністю історичного формування, структури джерел, провідних галузей та правових інститутів, юридичної культури та мислення, а також практикою правозастосування.

Основні види правових сімей:

• романо-германська правова сім’я;

• англосаксонська правова сім’я;

• соціалістична правова сім’я;

• релігійні правові сім’ї;

• сім’ї традиційного та звичаєвого права.

При характеристиці кожної з правових сімей необхідно звернути увагу на основні джерела права, які притаманні тій чи іншій правовій сім’ї.

Романо-германська правова сім’я:

- домінування серед форм (джерел) об'єктивногоюридичного права нормативно-правових актів (якізначною мірою сформувалисьна основі рецензії основ стародавнього римського цивільного права);

— підпорядкованість нормативно-правових актів за їх юридичною силою (ієрархічна структураправової системи);

— кодифікованість значної частини нормативно-правових актів;

— більш-менш чіткий поділ цієї системи на право приватне, що регулює відносини (насампередмайнові та особистісні), рівноправними учасникамияких є люди та їхні об'єднання, різноманітні організації (цивільне, сімейне, підприємницьке, торгове й деякі інші галузі права); та право публічне,котре регулює відносини, учасником яких є, хочабез одного боку, орган держави як носій владних повноважень (конституційне,адміністративне, фінансове, кримінальне та деякі інші галузі права);

- визнання нормативно-правового акта вирішальним критерієм для офіційної, тобто державної, оцінки діянь як юридичне правових (законних) чи юридичне неправомірних (незаконних);

— допущення у деяких, щоправда досить рідкісних, випадках судового прецедента як форми юридичного права.

Всередині цієї правової системи виділяютьпідсистеми: «романську» (до якої належить законодавство Італії, Франції, Бельгії, Голландії, Іспанії, Португалії, значною мірою України, Росії,Білорусі) та «германську» (законодавство ФРН,Австрії, Швейцарії та ін.).

Певним різновидом зазначеної правової системивважають також право скандинавських країн, особливістю якого є певна гармонізація та уніфікація

нормативно-правових актів, що діють у них, а також помітна роль судово-прецедентної практики.Правова система, що розглядається, домінує і вряді країн Латинської Америки (Венесуела, Мексика, Аргентина, Бразилія та ін.), хоча й там існуєпевна специфіка, зумовлена, зокрема, впливом наних Конституції США.

Англосаксонська правова сім’я:

- провідною формою юридичного права є судовий прецедент;

- функціонування нормативно-правових актів,які завжди входять до складу цієї системи, можекоригуватись судовою практикою їх застосування,їх судовим тлумаченням;

- внаслідок цього забезпечується більша гнучкість, пристосовуваність юридичних норм, які, щоправда, стають здебільшого казуїстичними, меншвизначеними,а в деяких випадках — навіть суперечливими;

— принципова некодифікованість норм цієї правової системи, що ускладнює їх вивчення, реалізаціюта застосування (проте ця складність нині додаєтьсязавдяки використання комп'ютерної техніки).

Всередині цієї системи розрізняють групу англійського права (Англія, Північна Ірландія, Канада, Австралія, Нова Зеландія та ще декілька десятків країн - членів Британської Співдружності Націй) і право США. Особливість останнього полягає, по-перше, у відносно більшій поширеності нормативно-правових актів (зокрема, кодексів, яких не знає англійське право,— цивільного, цивільно-процесуального, кримінального, кримінально-процесуального та ін.); по-друге, в його федеративній структурі; і, по-третє, у дещо меншій зв'язаності вищих судових органів навіть власними прецедентами.

У певному сенсі можна констатувати: якщо на європейському континенті (за романо-германської системи) юристи цікавляться насамперед тим, яким чином закон регламентує певну ситуацію, «матеріальні» права й обов'язки її учасників, то в Англії, Канаді, США — тим, за якою саме процедурою, за яким процесом ситуація має бути розглянута судом (чи іншим органом), аби дійти правильного рішення.

Так чи інакше, але нині майже третина населення світу живе у державах, де дієпрецедентнаправова система.

Ідеологічно-релігійна система:

- пануючим джерелом права проголошуються канонічні релігійні тексти (умусульманському праві -Коран, Сунна та ін,, в індуському -- збірники Вед, уєврейському - Тора (Старий Заповіт), Талмуд);

- функціонування цих джерел, однак, опосередковується тлумаченням відповідних фрагментів, настанов, догматів, притч, легенд, оповідей із «Святихкниг», якездійснюється окремими, «довіреними»священнослужителями, теологами-юристами, авторитетними знавцями відповідної релігії; тому реальним джерелом (зовнішньою формою) юридичнихприписів у розглядуваній правовій системі слід вважати релігійно-юридичну доктрину (правову ідеологію), «оздоблену» релігійними текстами;

- наявність декількох напрямків, відгалуженьу рамках кожної юридично-релігійноїсистеми (наприклад, в ісламському праві існує сім «шкіл»);

- невідгалуженість, інтегрованість нормативних та ненормативних (індивідуальних) юридичних приписів, що формулювались «мудрецями» тарелігійними суддями, звідси - - казуїстичність цихправових систем;

- невідокремленість юридичних нормативів відморальних, побутових,внутрішньосімейних та інших (як прояв синкретичності релігійної системи).

Найбільше поширення правова система, що розглядається, зберігає у тих країнах, де більша чизначна частина населення сповідує іслам (такихкраїн нараховується ниніпонад 50, хоча не в усіх ізних держава офіційно визнає мусульманське право).

Традиційно-общинна система:

— домінуючою формою права є правовий звичай, тобто традиційно-племінне,традиційно-общинне «законодавство», так чи інакше санкціоноване державою;

- юридичні норми у цій системі регулюють відносини не стільки між індивідами, скільки міжгрупами (сім'ями, родами та ін.), зокрема, передбачають можливість колективної відповідальності;

- питома вага цього права у різних країнах Африки, де воно ще й сьогодні зустрічається, неоднакова, оскільки в них функціонують і «взірці» колишнього колоніального права метрополій, і сучасніюридичні акти новоутворених самостійних держав.

На завершення цього стислого огляду юридичної світової панорами слід підкреслити: хоча такийподіл об'єктивного юридичного права має дужеістотну пізнавальну і практичну цінність, він, однак, ґрунтується лише на формальних,«зовнішньоджерельних» показниках. А ці показники неспроможні дати відповідь на питання, волю якоїчастини населення даної країни (або групи країн)відображаєюридичне право, що втілене відповідною державою (або групою держав) у тих чи інших

його зовнішніх формах. Отже, вельми важлива суто юридична типологія права, здійснювана за схарактеризованими вище правовими системами («правовими сім'ями»), не розкриває його соціальної сутності. Це завдання виконує лише соціально-змістовна, «матеріальна» типологія правових систем.